22 червня 1941 року розпочалася Велика Вітчизняна війна. Ніхто не міг подумати, що ця війна затягнеться  на довгий період – період поразок та перемог радянських військ, тяжких втрат рідних та близьких. Але вистояли, винесли все і коли 8 травня 1945 року о 22:43 годині було підписано акт беззастережної капітуляції фашистської Німеччини,  радості не було меж. Солдати, які пройшли всю війну, раділи поверненню до дому та раділи, що залишилися живими.

Цього року ми святкуємо уже 70-ту річницю великої Перемоги у Великій Вітчизняній війні. Живе пам’ять про тих, хто першими прийняв на себе удари німецьких військ і тих, хто переможною ходою пройшов до Берліну. Покоління вдячно схиляють голови перед світлою пам’яттю бійців, які навічно залишились на безмежних просторах, звільняючи нашу Батьківщину.   Нікому і  ніколи не применшити подвигу наших бійців в ім’я того, щоб ми жили і працювали, раділи та відпочивали під мирним та сонячним небом.

Ми низько схиляємо голови та висловлюємо безмежну вдячність усім тим, хто пройшов війну, тим, хто поліг за визволення нашої України та країн Східної Європи від нацистських загарбників, тим, хто своєю нелегкою працею наближав свято Перемоги та відбудовував міста і села України у повоєнний період.

Війна принесла багатостраждальній українській землі величезні матеріальні й людські втрати. Якщо перші більш-менш досліджені й визначені, то про людські, особливо військові, ми й сьогодні знаємо недостатньо.

  У даній роботі зроблено спробу дослідити якою ціною дісталася Перемога у Великій вітчизняній війні українському народові.

 

1. З перших днів війни між СРСР і Німеччиною територія України перетворилася на арену гігантського двобою воюючих сторін. До кінця 1941 р. Червона армія безповоротно втратила понад 6 млн. осіб. У полон потрапили 3,9 млн. осіб, серед яких 1,5 млн. становили українці. До кінця 1941 р. року збройні сили СРСР втратили  67% стрілецької зброї, 91% танків і САУ, 90% гармат і мінометів, 90% бойових літаків. Ворог захопив 303 порохових, патронних і снарядних заводів, 200 складів, половина з яких належала Наркомату оборони. На складах було 5 млн. 400 тис. з 7 млн. 600 тис. гвинтівок, 191тис. з 240 тис. кулеметів. На початку 1942 р. з 3,9 млн. радянських  військовополонених, в тому числі українців, живими залишилося 1,1 млн. осіб [1]. Тобто, на цей час загинуло 2,8 млн. наших солдатів і офіцерів – українців, росіян,  представників інших національностей.

Оперативне поповнення діючої армії в перші місяці війни проводилося значною мірою за рахунок населення України. У частинах і з’єднаннях, які билися в Україні, мешканці республіки становили не менше 50 % їх особового складу [2].           

Яскравим і водночас трагічним прикладом тих колосальних втрат, що їх зазнали як український, так і інші народи у минулій війні, відстоюючи свою свободу і незалежність, є Київська оборонна операція 1941 р. За останніми підрахунками число учасників цієї операції сягало 1 326 890 воїнів. Якщо врахувати, що оточення уникла 150 541 особа, а в полон потрапило 665 тис. солдатів і офіцерів, переважно українців та росіян, безповоротні втрати військ фронту, включаючи різні види поповнення, а також полонених, більшість яких загинула, становить близько 1 млн. осіб. Стосовно ж долі військовиків, котрі потрапили в полон під час оборони Києва,  то за свідченням В.Ю. Давидова, котрий бачив за півкілометра від місць основних розстрілів у Бабиному Яру протитанковий рів, вщерть наповнений тілами убитих командирів Червоної армії: «Можно было это видеть по знакам различия, шпалам. В этой яме было примерно 20 000 человек». Помирали полонені і від голоду. За свідченнями очевидців, «в лагере на Керосинной (у Києві)  дошло до того, что пленные ждали, пока застынет труп, а затем начинали его кушать» [3].

Трагічно склалася доля військовополонених як цього фронту, так і інших, що воювали на українській землі і були переважно укомплектовані українцями. Тільки у Києві діяли десятки стаціонарних і пересувних концтаборів для полонених. Найбільші з них – у Дарниці, Бабиному Яру, на вулицях Керосинній, Інститутській, в Голосієві, на території Києво-Печерської лаври, на Куренівці й Сирці. На околиці Дарниці після визволення столиці знайдено чотири ями, кожна розміром 12 на 6 м., заповнені тілами людей. За свідченнями місцевих жителів, це були полонені, здебільшого українці. Другий табір розташовувався на місці колишнього авторемонтного заводу. Лише у Дарницьких таборах загинуло близько 130 тис. радянських військовополонених [4].

Значних втрат зазнали українці в 1943 р. при визволенні Лівобережної України і Києва. Під час форсування Дніпра у районі Букринського вигину через нестачу плавзасобів (діяло всього 16 понтонів) у воді потонуло понад 30 тис. воїнів. Напруженими і надзвичайно кровопролитними були бої на Букринському плацдармі. Противнику вдалося міцно затиснути наші війська у Букринському вигині, чому сприяли також складні географічні умови місцевості. Битва зав’язалася така, що у воронках замість води стояла кров. Так, на островах Козачий та Ольжинський від батальйону 342-го стрілецького полку 136-ї дивізії 38-ї армії живими залишилося всього п’ять воїнів із більш як 800. Загалом за період з 22 вересня до кінця жовтня 1943 р., коли було прийнято рішення Ставки приступити до підготовки нової операції по наступу на Київ з Лютізького плацдарму, загинуло близько 300 тис. радянських воїнів, в тому числі понад 7,5 тис. киян та жителів Київської області, мобілізованих польовими військкоматами [5].

Під час форсування Дніпра у районі Лютежа тіла убитих загатили річку. Коли вдарили морози, сапери змушені були підривати дамби із людських тіл, щоб відновити її течію. Найбільші втрати були серед мобілізованих польовими військкоматами. Це 300 тис. переважно молодих солдатів, яким не було й 16–17-ти років. Нині опубліковано документ-свідчення Ю. Коваленка, відомого учасника взяття у полон фельдмаршала Паулюса. У період битви за Дніпро його призначено офіцером з особливих доручень командувача Воронезького, а від 20 жовтня 1943 р. – 1-го Українського фронту генерала армії М. Ватутіна. Він був присутній на нараді в с. Требухові, де обговорювалося питання форсування Дніпра і визволення Києва. Тож, як стверджує, Ю. Коваленко, коли постало питання про озброєння і обмундирування 300 тис. юнаків, Жуков заявив: «У чому прийшли, в тому і воюватимуть». А потім прозвучала ще одна його коротка фраза: «Навіщо ми, друзі, тут голови морочимо. Якого дідька обмундировувати і озброювати цих хохлів. Усі вони – зрадники! Чим більше у Дніпрі потопимо, тим менше до Сибіру після війни засилати доведеться». «Так це ж не війна, а геноцид народу», – вирвалося у К. Рокоссовського. Так сотні тисяч юнаків постраждали тільки через те, що були українцями [6].

П. Брайко, відомий партизанський командир, згадує про те, «як наша армія визволяла Київ, а точніше, як наше командування через свою недолугість поклало тоді півмільйона людей. До речі, саме в цей час, тобто до 1 жовтня 1943 р., ми, ковпаківці, повернулися із Карпат в українське Полісся. І тоді на правому березі Дніпра, на північний захід від Києва, майже не було німецьких військ. 60-тисячна партизанська армія марнувала час у бездіянні. Вона могла б без особливих зусиль забезпечити безперешкодну переправу через Дніпро одразу кількох наших армій. Ці армії могли взяти столицю України раптовим ударом із заходу з мінімальними втратами. К.К.  Рокосовський був правий, пропонуючи такий варіант» [7].

Після трагічних поразок на фронтах війни і таких перемог, як форсування Дніпра і визволення Києва, кількість жертв серед українців, а також і росіян почала зростати. Причиною також було і те, що у другій половині 1944 р. збільшилася мобілізація населення України до збройних сил. У ряді загальновійськових армій 1-го Українського фронту мешканці республіки становили від 60 до 80%. А в окремих арміях 2-го і 3-го Українських фронтів, що билися вже за межами України, українців було більше половини. Українці та представники інших «малих» народів переважали в піхотних частинах і серед рядового складу, а там, де потребувалася спеціальна підготовка, і серед командного складу вони не стали найчисленнішою національною групою [8]. Як зазначають дослідники, упродовж 1943–1945 рр. червоноармійцями стали близько 4,5 млн. мешканців республіки.            

Протягом 1943–1945 рр. сталінський уряд здійснював на Україні достроковий призов до збройних сил сімнадцятирічних юнаків. На березень 1945 р. по чотирьох військових округах України їх було мобілізовано понад 270 тисяч. І саме передусім українці та росіяни своєю кров’ю оплатили визволення Європи, а не лише території СРСР, від фашизму. Тільки у боях за Польщу, які тривали з серпня 1944 р. до січня 1945 р. включно, Червона армія безповоротно втратила 660 тис. воїнів, а ще близько 440 тис. померло від ран у шпиталях як на території Польщі, так і за її межами. Нині у Польщі в 738 похованнях лежить 1 мільйон 800 тис. радянських вояків.   Всього 120 389 з них відомі імена [9]. Національний склад загиблих – переважно українці і росіяни.

Вражає цифра втрат  у боях за Угорщину. Навіть укладачі книги «Гриф секретности снят. Потери Вооруженных Сил СССР в войнах, боевых действиях и конфликтах» [10] змушені були сказати про це. Загальні втрати 2-го і 3-го Українських фронтів за період з 29 жовтня 1944 по 13 лютого 1945 рр. – 320 тис. воїнів. У березні 1945 р. війська 3-го Українського фронту були змушені вести оборонну операцію в районі озера Балатон, втративши там понад 30 тис. осіб. Всього ж сумарні втрати радянських військ на території Угорщини становили 480 тис. солдат і офіцерів, з них 140 тис. безповоротні [11]. Проте і ці дані значно занижені. Доказом тому є цифри наших втрат у Австрії, наведені у згаданому вище виданні, – 26 тис. осіб.

Величезних втрат зазнала Червона армія у Берлінській операції. Укладачі видання «Гриф секретности снят...» без докорів сумління заявляють, що безповоротні втрати радянських військ у Берлінській операції, яка тривала з 16 квітня по 2 травня 1945 р., становили лише 78 тис. осіб, санітарні – 274 тис. [12]. Там же сказано, що всі радянські бойові операції на території Німеччини, окрім Берлінської, пройшли без значних втрат. Це ж явна фальсифікація. У  книзі «Памяти павших. Великая Отечественная война (1941–1945)», уже зроблено визнання, що безповоротні втрати протягом другого кварталу 1945 р. Червоної армії становили 243 256 осіб [13]. Про Берлінську операцію, в якій брали участь 1-й, 2-й Білоруські і 1-й Український фронти, укомплектовані українцями і росіянами, слід сказати окремо, оскільки і сьогодні стосовно неї багато чого нез’ясовано. Генерал О.  Горбатов свідчить, що Жуков планував взяти Берлін на п’ятий день: «Маршал сообщил мне... Берлин будет захвачен на пятый день» [14], тобто 21 квітня 1945  р. Взяли місто великою кров’ю лише 2-го травня 1945 р. Жуков і Конєв влаштували змагання за першість увірватися у Берлін, хоча деякі наші військові пропонували оточити агонізуюче місто і чекати на його капітуляцію. Чекання тривало б недовго. У захисників Берліна майже не залишилося боєприпасів, продовольства тощо. Конєв у наказі двом танковим арміям 20 квітня 1945 р. наголошував: «Войска маршала Жукова в 10 км. от восточной окраины Берлина. Приказываю обязательно сегодня ночью ворваться в Берлин первыми. Исполнение донести». Жуков у цей день командувачу танкової армії наказує: «Пошлите от каждого корпуса по одной лучшей бригаде в Берлин и поставьте им задачу: не позднее 4 утра 21 апреля любой ценой прорваться на окраину Берлина и немедля донести для доклада т. Сталину и обьявления в прессе».

І навіть коли 25 квітня 1945 р. війська 1-го Українського фронту зустрілися на Ельбі з військами союзників, які, до речі, могли взяти Берлін раніше, але не зробили цього, жаліючи своїх солдатів, а опір німців за місто вже згасав, змагання між Жуковим і Конєвим тривало. Танкова армія генерала Рибалка, форсувавши Шпрею, опинилася в тилу 8-ї гвардійської армії 1-го Білоруського фронту [15]. За далеко неповними, проте більш правдивими даними у книзі «Гриф секретности снят...», протягом 16  квітня – 8 травня 1945 р. війська згаданих фронтів втратили вбитими і пораненими близько 300 тис. осіб, а також 2156 танків і САУ, 1220 гармат і мінометів, 527 літаків.

Однак точно ми їх, мабуть, ніколи так і не назвемо. Адже 15 березня 1942 р. за наказом Сталіна були ліквідовані солдатські медальйони. А 12 квітня того самого року в армії відмовилися від поіменного обліку втрат. Натомість була введена графа «безвісти пропалі», що дозволяла списувати мільйони життів.

Питання про ціну Перемоги для українського та інших народів СРСР актуальне нині, як ніколи. Адже, як писав фронтовик, відомий російський письменник В. Астаф’єв: «Ми просто не вміли воювати. Ми і закінчили війну, не вміючи воювати. Ми залили своєю кров’ю, завалили ворогів своїми трупами» [16]. Саме це мусимо пам’ятати, вивчаючи історію Великої     Вітчизняної, і робити все для повернення з небуття імен невідомих солдатів.

2. Упродовж Другої світової війни на території нацистської Німеччини та на окупованих Райхом землях працювало приблизно 13,5 млн. чоловіків, жінок та дітей із 26 країн Європи.

З них понад 4,5 млн. були військовополоненими та майже 8,5 млн. становили цивільні робітники та в'язні концентраційних таборів.

За визнанням автора дослідження історії примусової праці в ІІІ Райху Ульріха Герберта, націонал-соціалістичне "використання іноземців" 1939–1945 роках стало найбільшим в історії, з часів рабства, масовим застосуванням іноземців в економіці окремої держави [17].

Жителі окупованих територій Радянського Союзу становили в Райху найбільшу групу іноземців. Так, наприкінці вересня 1944 р. в німецькій економіці працювало понад 7,9 млн. іноземних цивільних та військовополонених, з яких майже 2,8 млн. були доставлені з СРСР (631 559 військовополонених та 2 174 644 цивільних робітники). 

Переважна більшість українських громадян була доставлена до Райху з окупованої території України впродовж 1942-1944 рр. внаслідок жорстокого примусу.

Мобілізація на роботу до Німеччини нагадувала полювання. У ролі людоловів виступали службовці окупаційного апарату, яким надавали допомогу військові частини й каральні органи. Поставка невільників відбувалася за розкладками на гебіти, міста і села. Старостам сіл щомісяця надсилався план щодо кількості осіб, яких необхідно було відправити до Німеччини. Відбиралися здорові чоловіки й жінки віком від 16 до 45 років. В дорогу вони зобов’язані були брати теплий одяг, справне взуття, чашку, ложку, казанок, харчі.

Транспортування робітників відбувалося в надзвичайно брутальний спосіб: впроголодь, у закритих неопалювальних товарних вагонах без будь-яких зручностей. Окремим сміливцям вдавалося втекти, вистрибнувши на ходу з вагона.

Привезені зі Сходу раби легально продавалися підприємцям, бауерам на ринках збуту робочої сили. Життя остарбайтерів ніякими законами не захищалося. Німці використовували їх на важких, некваліфікованих роботах у промисловості та сільському господарстві. Робочий день був не регламентований, працювати часто доводилося без вихідних, не кажучи вже про відпустки. Повсюдно панував принцип: «експлуатувати остарбайтерів із найбільшим ефектом та за мінімальних витрат». Середньостатистична зарплата  на державному виробництві не перевищувала 3-5 марок щотижня; робітники, які працювали в сільському чи домашньому господарстві, не одержували нічого. Поряд із голодним існуванням невільники переживали фізичні приниження й моральну наругу: побиття, глумління з боку пихатих представників «вищої раси».

Невимовним болем і тугою за рідною домівкою сповнені тисячі листів з неволі до рідних і близьких. Прикметно, що на посткартках чверть або й половина тексту заштриховані: цензура пропускала лише ті рядки, в яких остарбайтери позитивно описували своє життя на чужині. 

Загалом скуштували гіркого  хліба на чужині 2, 4 млн. остарбайтерів з України. С. Гальчак у своєму дослідженні "Східні робітники" з Поділля…"  доводить, що з Вінниччини було вивезено 78 650 осіб [18].

3. Один із найважливіших напрямів гітлерівського терору в роки війни визначався расистською теорією нацистів. Винищення «неповноцінних»  народів та етнічних груп стало основною лінією політики Берліна на Сході Європи. Україна поряд з іншими європейськими державами стала жахливим полігоном нацистського конвеєру смерті.

«Акції зачисток», які проводили айнзатцгрупи після вступу німецьких військ, першими на території України відбулися на Галичині. У Львові особливі команди «4-А» та «4-Б» вдалися до погромів та арештів у перші дні після окупації. Звинувативши в загибелі в’язнів радянських тюрем комуністів і євреїв, вони викликали сплеск юдофобії у певної частини населення міста. Протягом тижня у Львові внаслідок погромів, ініційованих нацистами, було вбито 6 тис. євреїв.

З приєднанням дистрикту «Галичина» до Генерал-губернаторства відбувся «перехід від тотальних убивств у районах, де господарювали військові, до планомірного знишення за директивами, розробленими відомством Гіммлера».

У листопаді 1941 р. у Львові було відведено окрему ділянку міста для створення єврейського ґетто. Одночасно постали ґетто в інших містах і містечках Галичини. «Остаточне вирішення» єврейського питання відбувалося у таборах і ґетто Дрогобича, Борислава, Тернополя, Болехова, Сколе, Стрия, Камінки, Винників, Острова, Зборова, Куровичів, Яктрокова, Ляцків, Плугова, Козака та ін. населених пунктів. Загалом жертвами нацистської політики Голокосту  в Галичині стали 610 тис. євреїв. 

Одним із перших актів катастрофи на окупованих німцями українських теренах стала «Бердичівська трагедія». У цьому містечку протягом серпня-листопада 1941 р. було розстріляно, закопано живими і напівживими близько 30 тис. місцевих євреїв.

Всього лише за місяць німецькі спецкоманди знищили 3,5 тис. євреїв у Вінницькій і 22,5 тис. у Кам’янець-Подільській області. У ґетто на території цих двох областей у 35 місцях примусового утримання перебувало 106 тис. євреїв. Місцем масових страт у квітні 1942 р. став П’яничанський ліс під Вінницею, де після облав на місцевому стадіоні було зібрано і знищено близько 10 тис. євреїв. Всього на Вінниччині окупанти вбили понад 105 тис. євреїв, у т.ч. етапованих з окупованої румунськими військами Бессарабії й Буковини, а на Кам’янець-Подільщині – 13,1 тис.

На території Західної Волині німецькому терору передували спровоковані та зрежисовані нацистами локальні єврейські погроми за участю місцевого населення у Кременці, Тучині, Тарговиці, Вишневиці, Людвиполі, Межиріччі. Перша хвиля антиєврейських акцій влітку 1941 р. забрала життя 15 тис. євреїв з Острога, Луцька, Дубна та Рівного. У листопаді 1941 р. тільки у Рівному нацисти розстріляли 21-23 тис. євреїв. Основна частина населення цієї національності була знищена під час ліквідації ґетто (весна-літо 1942 р.). До кінця року мартиролог поповнився 150 тис. особами жертв нацистського терору, що складало 3/5 єврейського населення краю.

Зазвичай стратам євреїв передувала зловісна процедура проведення «реєстрації», про необхідність якої повідомлялося спеціальними оголошеннями в публічних місцях. Реєстрація була рівноцінною підписанню вироку: табори і ґетто ставали проміжними пунктами на шляху до газових камер і ровів, в яких розстрілювали нещасних.

Величезною братською могилою представників різних народів став Бабин Яр у Києві, де з 29 вересня до 3 жовтня 1941 р. спеціальні команди нацистів вбили понад 52 тис. євреїв, циган, українців, росіян, поляків і білорусів. За роки окупації це місце стало некрополем для 100-150 тис. цивільних (переважно євреїв) і радянських військовополонених. 

У військовій зоні винищення євреїв теж набуло особливої інтенсивності з середини 1942 р. У Запорізькій області до березня 1942 р. було вбито 8,5 тис. євреїв. У жовтні 1942 р. нацисти розстріляли 3 тис. дітей від змішаних шлюбів з євреями у Мелітополі. У 1941-1942 рр. гітлерівці знищили на території Сталінської області 16 тис. євреїв, Дніпропетровської – 18 тис., Ворошиловградської – 2 тис., Сумської – 1 тис., Полтавської – 14 тис. Харківської – 12 тис., Херсонської – 3,5 тис., Чернігівської – 3 тис. євреїв. У Криму жертвами катастрофи стали 30 тис. євреїв і караїмів. Загалом на Лівобережжі і в Криму нацисти вбили 112 тис. осіб єврейської національності. 

На території румунської Трансністрії політика Голокосту здійснювалася значною мірою за німецьким сценарієм. Першим заходом румунських окупантів стала реєстрація чоловіків віком від 18 до 50 років, відокремлення євреїв та їх наступне перепровадження до в’язниць і таборів. Масовий терор розгорнувся тут на повну силу після того, як 22 жовтня 1941 р. стався вибух у румунській комендатурі. Це стало приводом до початку акції екстермінації єврейства. За наказом коменданта міста генерала Тресторіану на майданах і вулицях Одеси було повішено і вбито 5 тис. осіб. Наприкінці жовтня були здійснені масові розстріли євреїв у с. Дальник неподалік від Одеси. Щоб конвеєр працював інтенсивніше, румунські офіцери запропонували «прискорений метод». 28 тис. євреїв було заживо спалено в попередньо облитих пальним артилерійських складах на Люстдорфській дорозі. 

«Трансністрійським Майданеком» прозвали с. Богданівку Доманівського району, де було створене єврейське ґетто для 55 тис. осіб. Лише 1 тис. з них залишилася живим свідком страхітливого злочину. Ще 20 тис. загинули в таборах і ґетто, розташованих у селах Маренівка, Маренбург, Новоселівка, Владимирівка, Молдавка.

Жахлива політика терору нацистів і їх союзників проти євреїв знищила їх як етнорелігійну і соціокультурну спільноту в Україні. Жертвами Голокосту на українських землях стали 1,5 млн. євреїв.