Історія родини - в історії країни
Всеукраїнська історико - краєзнавча акціяучнівської молоді «А ми тую славу збережемо», присвячена 70 річниці звільнення України від фашистських загарбників
«Ні, не забути днів вогневих,
Що злиті в Перемоги День.
Висот немає безіменних
Нема солдатів без імен»
Велика Вітчизняна війна… Страшна війна ХХ століття, пекуча рана, яка болить досі чи не в кожній родині в Україні. Воїни-переможці проявили чудеса героїзму, стійкості, мужності, билися за кожний клаптик рідної землі до останньої краплі крові, вистояли і перемогли. Для України ціна тієї перемоги жахлива – мільйони людських життів, зруйнована економіка. Кожен другий воїн поліг у боях, кожен другий з тих, хто залишився в живих, був поранений. Гоїлися рани, зростали повоєнні покоління… 70 років тому земля нашої нині незалежної держави була звільнена від завойовників. Все менше залишається учасників, ветеранів війни. Честь їм і шана живим! Вічна слава загиблим! Хай не згасає пам’ять про героїв!
Скоріченко Петро Кузьмович (1908-1942 рр.)
Скоріченко Петро Кузьмович народився у 1908 р. у місті Великий Токмак , нині Запорізької області, в сімʼї робітника. Його батько працював на взуттєвих фабриках у місті Великий Токмак, а потім у Мелітополі. Мати була домогосподаркою. У 1920 р. батько, перебуваючи у Червоній Армії, загинув на фронті. Наступного року померла мати.
Після смерті батьків Петро почав самостійне життя. З 1921 по1923 рр. працював у комендатурі базару, згодом у повітовому відділі ДПУ. Впродовж 1923-1929 рр. Скоріченко П.К. працював столяром на заводі «Червоний Прогрес». На цьому ж підприємстві вступив у комсомол у 1924 р., у 1927 р. став кандидатом у члени партії, у 1928 р. - членом партії.
У 1929 р. Мелітопольський окружком ЛКСМУ висунув його на посаду секретаря Геничеського РК ЛКМУ. Протягом березня – жовтня 1930 р. був завідуючим відділом пропаганди Мелітопольського окружкому ЛКСМУ.
Після ліквідації округів Петра Скоріченка було направлено у Великий Токмак на посаду секретаря комітету комсомолу заводу «Червоний Прогрес», де він працював до липня 1931р. За проханням Петра В. - Токмакський РК ЛКСМУ та ЦК ЛКСМУ направили його на навчання на останній курс робітфаку Харківського авіаційного інституту, який він закінчив у 1932 р. З 1932 р. по березень 1933 р. навчався на першому курсі Харківського авіаційного інституту. У 1933р. ЦК ВКП(б) був мобілізований для роботи у політвідділ МТС. У 1933 р. працював начальником з комсомольської роботи політвідділу Бабчинецької МТС. У 1934 р. був заступником начальника політвідділу Берездовської МТС з партійно-масової роботи. Після реорганізації політвідділів Вінницький обком КП(б)У у лютому 1935р. затвердив його інструктором новоорганізованого Берездовського РК КП(б)У, де він пропрацював до липня 1936 р. Після цього Вінницький обком КП(б)У направив П.К. Скоріченка на посаду заступника директора Ситковецької МТС з політчастини, на якій пропрацював до січня 1938 р. З лютого 1938 р. по вересень 1939 р. працював завідуючим відділом пропаганди та агітації Вінницького райкому КП(б)У. З вересня 1939 р. по лютий 1940 р. працював інструктором відділу пропаганди обкома КП(б)У. З лютого 1940 р. був помічником секретаря обкома КП(б)У. 12.07. 1941 р. Скоріченко П.К. був призваний в Червону Армію.
Сімʼя Петра Скоріченка у складі дружини, сина Олександра, доньки Тамари була відправлена в евакуацію у місто Пласт Качкарського району Челябинської області.
Протягом шести місяців Петро Кузьмович не знав, де знаходиться його родина, але коли він дізнався адресу рідних, почалась переписка. З листа з фронту датованого 20 січня 1942 р., рідні дізнались, що їх чоловік та батько знаходиться в діючій армії з серпня 1941р.; у вересні 1941 р. потрапив в оточення противника, але успішно вийшов з нього. В іншому листі від 2 березня 1942 р. він пише: «Наша часть совместно с другими частями Красной Армии громит фашистських мерзавцев. Боремся, чтобы очистить Советскую Украину от германських захватчиков.» Далі продовжує: « Нахожусь в действующей армии на передовой линии. Служу военкомом в боевой отличившейся части, которая скоро станет гвардейской. Мы вот уже третий месяц ведем наступательные бои против фашистской сволочи и очистили от немецкой погани не один десяток населенных пунктов Харьковской области. Все бойцы командиры в частности нашего б-на как всей РККА смело идут в бой защищая свою родину, своих матерей, жен и детей. Я чувствую себя неплохо. Стараюсь выполнить возложенные на меня задачи. Как комиссар, веду в бой бойцов, командиров и политработников своего подразделения. Учусь сам воевать и учу других непосредственно на поле боя. В честь Первого мая получаем от трудящихся письма и подарки и это нас еще больше вдохновляет.» (лист від 3 травня 1942 р). Скоріченко П.К. - військовий комісар 7 мотосрілецького батальона 7 танкової бригади, яка входила до складу 6 Армії Південно-Західного фронту, пропав безвісти у травні 1942 р.
Листи з фронту, фотографії батька бережно зберігаються в родині загиблого воїна Скоріченка П.К.
Полковник у відставці Ольга Іванівна Твердохлєбова (1925 р.н.)
Випускники 21 червня 1941 р. зустрічали сонце, коли в небі зʼявились німецькі бойові літаки. Усі подумали, що проходить військове навчання, - розповідає Ольга Твердохлєбова, - а вже о дванадцятій годині дня міністр закордонних справ В’ячеслав Молотов повідомив, що Німеччина, не оголосивши про початок війни, розпочала бойові дії. Наступного дня 16-річна дівчина та усі її друзі вже були у воєнкоматі.
На початку війни жінок на фронт не брали. Тільки пізніше вищі навчальні заклади почали готувати дівчат до бойових дій. Ольга Іванівна із свого рідного Первомайська (зараз - Миколаївська область) переїхала до тітки в Ленінград. Планувала вступати до університету. Але німецькі повітряні сили постійно бомбардували північну столицю Росії, тому навчання довелося відкласти.
- Я якось випадково на вулиці побачила оголошення, що одне з ленінградських військових училищ набирає дівчат, - згадує Ольга Твердохлєбова, - я анітрохи не вагалася і одразу ж подала туди документи. Зважаючи на юний вік, дівчину приймати не хотіли. Але Ольга у цій ситуації не розгубилася.
- Я не мала іншого виходу, – говорить Ольга Іванівна, – тому й переправила п’ятірку на трійку у своєму паспорті.
Тільки після цього дівчину зарахували до військового училища, де вона отримала бойову підготовку.
Навчатися в Ленінградському військовому училищі зв’язку було нелегко.
- Спали ми всього кілька годин, - згадує ветеран, - кожного ранку бігали по 5-10 кілометрів і бігти потрібно було зі всім обмундируванням. Пам’ятаю, як на мій дитячий 33-ій розмір ноги не знайшлося взуття, і мені видали чоботи 38-го розміру.
Найважчим, за словами Ольги Іванівни, був крос на лижах. А от найкраще їй вдавалося стрибати з парашутом.
Нас готували до того, щоб ми могли стрибати в тил до німців, - каже Ольга Твердохлєбова, - всього в мене 11 тренувальних стрибків та два бойових.
Окрім цього, були й інтелектуальні тренування – потрібно було вивчити азбуку Морзе, іноземну мову та вміти швидко описувати людину за зовнішніми ознаками.
Перше бойове хрещення 16-річної Ольги було у Польщі. Вона разом з іншими переходила лінію фронту, де потрапила під обстріл фашистів. Після сутички багато радянських солдатів загинуло, серед них дві подруги Ольги Іванівни – перша втрата на війні. Вона сама була важко поранена.
- Після серйозного поранення я довгий час лікувалась, – розповідає ветеран. – Усі думали, що загинула Оля Твердохлєбова, тому в той час, як я була прикута до лікарняного ліжка, мене посмертно нагородили Медаллю «За відвагу». Це моя перша і найулюбленіша нагорода. Хоча після неї були ще Ордени княгині Ольги, Богдана Хмельницького, Червоної зірки та Вітчизняної війни але саме перша – «За відвагу» – врятувала мені життя.
Ольга Твердохлєбова пройшла крізь пекло ще багатьох боїв, побувала на різних фронтах та пережила важкі втрати. Та незважаючи ні на що, їй не було складно виконувати свої обов’язки. Адже, неповнолітню дівчину ніхто не сприймав як розвідницю, тому що її зріст був як дівчинки-підлітка - всього 155 сантиметрів.
- Було таке, що німецькі солдати сприймали мене за сироту, що загубилася і годували мене власним пайком, - згадує Ольга Твердохлєбова, - я пам’ятаю, що земля від Сталінграду до Берліну була вкрита кров’ю наших солдатів…
Ользі Іванівні випала нагода бути в числі тих, хто дійшов до самої німецької столиці. А далі був парад в честь Перемоги.
- Ми цілувались й сміялись на радощах, що залишились живі, водночас ми плакали за тими, хто не дочекався закінчення війни. Цілу ніч ми танцювали. Мені, тоді 20-річній дівчині, випала нагода потанцювати із маршалом Костянтином Рокосовським. Я безмежно цим пишалась, а подруги по-доброму заздрили, - згадує Ольга Іванівна.
Після війни дівчина працювала в дитячій кімнаті міліції, займалась перевихованням важких підлітків.
Сьогодні Ольга Іванівна зустрічається з молоддю, громадськістю міста та ділиться спогадами про події Великої Вітчизняної війни.
Твердохлєбова О.І. виступає перед жінками нагородженими
Орденом княгині Ольги
Стрєлков Василь Єлисейович (1912-1992 рр.)
Стрєлков В. Є. 1945р. Братислава.
Стрєлков В. Є. народився 4 квітня 1912 р. в м. Вінниці в сім'ї робітника. У 1928 р. закінчив семирічку та восени цього ж року вступив до Вінницького технікуму житлово – комунального будівництва, який успішно закінчив у 1931р. Після закінчення технікуму працював за направленням у м. Маріуполь техніком – будівельником на будівництві навчального комбінату при заводі “Ілліча”. На початку 1932 р. повернувся у Вінницю, де працював помічником прораба на будівництві будинків Облзв'язку та Облдортрансу до кінця 1934р. Без відриву від виробництва навчався на дворічних курсах інженерів при Вінницькому будівельному технікумі.
З грудня 1934 по жовтень 1936 р. служив в РСЧА. Після закінчення служби повернувся до роботи на будівництві. З травня 1939 р. поступив на військову службу і разом з дружиною виїхав на Далекий Схід, а згодом був переведений у Прибалтійський військовий округ на посаду старшого техніка начальника циклу будівельного батальйону.
Війна для Василя Єлисейовича почалась в Литві з перших її годин сильними бомбардуваннями, пораненням дружини, втратою сина. З кінця 1941 р. у складі частин Західного фронту служив помічником начальника району 73 Армійського Управління Військово – польового будівництва 22 Управління оборонного будівництва. На головному, західному стратегічному напрямку, командування розраховувало максимально ослабити ударні угруповання противника, виграти час для підготовки, зосередження і розгортання стратегічних резервів та створити умови для переходу до рішучого контрнаступу. В цих умовах велике значення надавалось створенню глибоко ешелонованої оборони та обладнанню тилових оборонних рубежів стратегічного значення. Будувались укріплення, загородження, оборонні смуги, протитанкові загородження, вогневі спорудження. В Московській Зоні оборони Стрєлков В.Є. прослужив з квітня 1942 р. до липня 1942 р. Потім був переведений прорабом з вільного найму Управління військово – польового оборонного будівництва на Закавказький фронт, де прослужив до серпня 1943 р. Отримав звання лейтенанта, нагороджений медаллю “ За оборону Кавказа”.
З січня 1943 р. – кандидат в члени КПРС.
З серпня 1943 р. з II Українським фронтом у складі Управління військово – польового та оборонного будівництва продовжувалося військове життя Василя Єлисейовича. У квітні 1944 р. він був прийнятий в ряди КПРС. У 1944 р. наказом № 0172 від 19. 09. 44 р. був нагороджений орденом “Червоної Зірки” з присвоєнням звання капітан. Після перетину радянського кордону за відмінні бойові дії під час форсування рік Грон, Нітра, прорива оборони противника по західним берегам цих рік та оволодіння містами Комарно, Нові Замки, Шурани, Ком'ятіце всьому особовому складу частини, в тому числі Стрєлкову В.Є., як учаснику цих боїв, 30.03.1945 р. наказом № 318 оголошено подяку.
04.04.1945 р. наказом №330 Верховного Головнокомандуючого Сталіна за відмінні бойові дії по оволодінню містом Братислава Стрєлкову В. Є. оголошена подяка та вручена пам'ятна медаль. Наказом від 13.02. 1945 р. № 277 за оволодіння містом Будапешт отримав подяку та медаль “За взяття Будапешта”.
Після закінчення війни Василь Єлисейович був нагороджений медаллю “За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941 – 1945 рр.” та продовжив службу в Збройних Силах СРСР у військово – будівельних військах. У 1947 р. Указом Президії Верховної Ради СРСР за багаторічну та бездоганну службу в Збройних Силах СРСР нагороджений медаллю “За бойові заслуги”.
У 1954 р. Президією Верховної Ради СРСР нагороджений другим орденом “ Червоної Зірки”.
У лютому 1957 р. у званні майор був звільнений у запас в зв'язку з скороченням Збройних Сил. З того часу і до вересня 1986 р. працював у рідному місті в різних організаціях, управліннях на посаді інженера – будівельника. І у мирний час на всіх посадах, які займав, Стрєлков В.Є. працював сумлінно, за що отримав звання «Ветеран праці», грамоти, подяки, грошові премії.
Помер Стрєлков В.Є. 25 жовтня 1992 р.
Додатки
