Там, де Південний Буг тихоплинною сріблястою стрічкою оповиває зелені пагорби та золоті плеса, серед чудової подільської природи розкинулася Вінниця - одне з наймальовничіших міст України.

Існує кілька версій щодо походження назви міста.

Перша від старослов’янського "вьно", що означає  "посаг". Появу такої назви пояснюють тим, що Вінниця і землі, що оточують її, були в XIV ст. захоплені литовським князем Ольгердом і подаровані ним його племінникам. Друга від назви винокурні або вінниці. Третя від назви річки Вінничка.

Територія міста -  60,94 кв.км.

Кількість населення складає 365600 чол. (на  01.01. 2012 р. за  даними статуправління у Вінницькій області).

Вінниця розташована за 246 км. від столиці України.

Місто лежить на 49° пн.ш., в середніх широтах, що визначає помірність її клімату. Для міста властиве тривале неспекотне, досить вологе літо та порівняно коротка не сувора зима. Середня температура січня -5,8°С, липня +18.3°С. Річна кількість опадів 638 мм.

 Далеко вглиб віків сягає її історія. Вінниця виникла у середині XІV ст. Перша літописна згадка про неї датується 1363 роком.

1362 року подільські землі, спустошені нашестям орд Батия, захопив литовський князь Ольгерд. Щоб протистояти набігам татар, литовські князі будували міста-фортеці. Саме в ті часи на лівому березі Південного Бугу, там, де високо здіймалася гранітна гора, було зведено замок, який поклав початок місту.

У 1530 році королівські комісари визначили межі Вінницького староства; місто вже користувалося магдебурзьким правом, ймовірно, подарованим йому Великим князем Олександром.

Понад шість століть відшуміло з того часу. Немало випробувань випало на долю міста: міжусобні війни у литовському князівстві, часті напади татар (з 1400 по 1565 роки їх було тридцять).

Після Люблінської унії 1569 року Вінниця потрапила під владу Польщі. Гноблення іноземних поневолювачів і панівної верхівки викликало протест народу. В середині XVІ ст. відбулися великі повстання вінницької бідноти.

Але найбільш героїчні сторінки історії міста пов’язані з визвольною війною українського народу 1648-1654 років. Тут вели запеклі бої козацькі полки бойових побратимів Богдана Хмельницького - Максима Кривоноса, Івана Богуна, Данила Нечая.

У лютому 1651 року Іван  Богун мав у розпорядженні 3 тис. козаків, укріпився в районі монастиря, де було збудовано систему укріплень. На річці Південний Буг були прорубані ополонки і присипані  снігом. Коли 1 березня 1651 року полк С. Лянцкоронського з’явився в околицях Вінниці, козаки навели його на ополонки і контратакували. Втративши близько 200 жовнірів, полк відступив до залишеного козаками замку. Завдяки хоробрості захисників монастиря, вдалося затримати наступ ворога до 10 березня, коли на допомогу обложеним прибули послані Богданом Хмельницьким козацькі полки. Польська армія почала панічну втечу до Бару.

Як відгомін далеких віків височать нині німі свідки того часу "Мури" - високі кам’яні стіни, якими у 1617 році були обнесені домініканський та єзуїтський монастирі.

Після Андрусівського перемир’я 1667 року, за яким Правобережна Україна відійшла до Польщі, у Вінниці не визнали польської влади, і не раз шляхта направляла сюди каральні експедиції, щоб примусити місцеве населення скоритись. З 1672 року Поділля опинилося під владою турків, потім, через 27 років, знов настали довгі роки шляхетського панування.

 У 1793 році Вінниця увійшла до складу Російської держави, утворилася Подільська губернія. Вінниця стала губернським містом, але пізніше була  переведена в штат повітового міста (адміністративним центром губернії став Кам'янець - Подільський). Спорудження 1871 року Києво - Балтської залізниці та відкриття залізничного сполучення Козятин - Здолбунів сприяло потужньому економічному зростанню Вінниці. Вінниця стала центром регіону, де стрімко розвивалася цукрова галузь, значною мірою завдяки німецьким інвестиціям. За останні 40 років XIX століття Вінниця економічно зросла майже в три з половиною рази. Центр міста, зокрема навчальні заклади, театр, готель, водонапірну вежу будує талановитий архітектор Григорій Артинов.

На початку ХХ століття у Вінниці швидко зростає кількість промислових підприємств, навчальних закладів, об’єктів торгівлі. Це в свою чергу спричинило розбудову міста, його комунікацій, а також викликало збільшення населення.

1902 року у Вінниці вже діяло 45 невеличких підприємств, де працювало 516 робітників. Найбільшими серед них були сірникова фабрика, винокурня і пивоварня, дві тютюнові фабрики, чавуноливарний завод та кілька цегелень.

Управління містом здійснювала міська дума та її виконавчий орган - міська управа.

З другої половини ХІХ ст. починається інтенсивне переселення збіднілих поміщиків до міста. Вінниця стає центром економічного і культурного життя: з’являються фабриканти, оптові торговці, власники великих і дрібних магазинів, доходних будинків, зростає прошарок інтелігенції і робітників, особливо будівельних професій.

З кінця ХІХ ст. переважним типом житла заможних вінничан став особняк з садом та чавунним, залізним або дерев’яним парканом, збудованим у стилі архітектури будинку.

Такі особняки будувались на вулицях, що проходили неподалік від центральної вулиці: будинок О.М. Четкова, відставного офіцера (вул. Пушкінська), лікаря О.К. Длуголенського (художня школа), фабриканта Львовича (облрадіо по вул. Чкалова), генерала О.О. Брусилова (вул. 9 Січня).

Все це зумовило високі темпи розбудови міста. При міській управі працює відділ інженера - архітектора, в його складі справжні професіонали, випускники Петербурзького інституту цивільних інженерів під керівництвом головного архітектора  Григорія Артинова: К.К. Прусак, який проектував комплекс споруд окружної психіатричної  лікарні; М.Д. Зайцев - казарми артилерійської бригади; К.О. Введенський - дерев’яний міст, під’їзне шосе від вокзалу до центру, гостиний двір. Саме завдяки діяльності архітекторів зросли нові, правильно сплановані квартали на лівому березі Бугу - Замості. У новому місті мережа вулиць сходилася до мосту через річку з головною магістраллю - нинішньою вулицею Соборною. Протягом своєї історії вона неодноразово змінювала назву: Летичівська, Головна, Поштова. У 1913 році з нагоди святкування 300-річчя дому Романових та очікуваного приїзду до Вінниці імператора Миколи ІІ вулиця отримала назву Миколаївського проспекту. Саме на цій вулиці розміщувались найважливіші об’єкти міста. Насамперед, це комплекс споруд ХVІІ ст. "Мури", куди входили католицькі монастирі єзуїтського, домініканського та капуцинського орденів.

На вулиці Поштовій знаходились будівлі міської думи ( тепер - промислова біржа), жіночої гімназії (СШ №2), реального училища (торгово - економічний інститут), міського поліцейського управління ( тепер - головпоштамт), багато готелів та приватних особняків.

Навесні 1909 р. на островах річки поблизу пляжу Кумбари було відкрито яхт - клуб "Спорт" для учнів реального училища Організатором його став викладач малювання Вячеслав Федорович Коренєв. Мета клубу - фізичний розвиток хлопців, навчання плаванню, греблі. Батьки платили 2 - 3 крб. за кожного учня щомісяця.

Кожного року восени влаштовувались офіційні змагання з плавання та греблі, а для маленьких - в дерев’яних коритах (баліях).

Взимку молодь приваблювали ковзанки. Найбільш популярною була ковзанка Камінкера біля Старогоміського мосту. Користувались успіхом санки, особливо на таких вулицях, як Хлібна.

З 1911 р. у Вінниці розвивася і набув неабиякої популярності футбол. Перші ігри проходили на березі Бугу проти клубу "Спорт", де був великий пустир. Перші вінницькі футбольні команди звались "Сокол" і "Стріла", вони були з реального училища.

У Вінниці був великий літній сад ім. Толстого, до якого вів бульвар. Міський театр на 1000 здавався в оренду. Вартість квитка була від 17 коп. до 7 крб.

Гоголівська бібліотека була заснована 1907 р., книжковий фонд складав 6,5 тисяч книжок і нараховувалось близько 2 тисяч читачів.

Саме в цей період у Вінниці було збудовано 2 мости через Буг, водогін, електростанцію, прокладено першу трамвайну колію, впорядковано чимало вулиць. У 1911 р. було закладено нове приміщення церковно - вчительської школи. 1910 року - Вінницький театр, у 1914 р. - Пироговська лікарня, в 1911 р. - перший кінотеатр "Ілюзіон".

Нового вигляду набули будинки міської управи, окружного суду, готелів, вокзалу, реального училища, гімназії.

Назви вінницьких окраїн склались історично і донині існують серед старожилів: Долинки, Слов’янка, П’ятничани, Хутори, Кумбари, Садки.

Старожили пам’ятають, що до війни у Вінниці існували єврейські квартали. Цей район міста звався Єрусалимкою. Він розташовувався вздовж правого берега Бугу. Будинки Єрусалимки були дерев’яні, обмащені глиною. Серед них виділялась двоповерхова будівля синагоги. У ХХ ст. у Вінниці було 16 синагог для різних категорій єврейського  населення.

 Назви вулиць старої Вінниці повторювали традиційний для всіх міст імперії набір: Дворянська, Монастирська, Купецька, Торгова, Садова, Поліцейська, Базарна.

Була у місті і приватна телефонна станція на 130 номерів, а також два телефони-автомати на вокзалі і в міському суді. Цікаво, що тариф оплати за користування телефоном був у розмірі 10 коп. за кожну версту.

У 1912 році у Вінниці було 9 готелів: "Бель - В’ю", "Європейський", "Континенталь", "Гранд - Отель", найбільший з них - "Савой", який мав єдиний у місті електричний ліфт, гарячу воду і чудовий ресторан.

У 1910 році Київське відділення російського товариства "Всеобщей компании электричества" спорудило у Вінниці електростанцію і електроосвітлювальну мережу. Це дало змогу встановити на вулицях міста 102 електричних ліхтаря. Будівництво електростанції і ліхтарів обійшлося місту в 160 тис. крб.

Із зростанням міста все актуальнішим ставала необхідність влаштування трамваю, або, як він звався тоді, - "елекричної залізної дороги".

Трамвай почав діяти в 1912 р. Він пройшов по вулицях із найбільшим рухом, великою кількістю магазинів, сімома навчальними закладами, шістьма банками, двома базарами, трьома клубами, будівлею думи, шістьма готелями, вісьмома релігійними храмами, Народним домом, поліцейським управлінням та іншими установами.  

Цікавий і точний портрет міста залишив командир 12 армійського корпусу генерал О.О. Брусилов, що жив у місті в 1913 році у будинку на Великій Бульварній (нині - 9 Січня), який і сьогодні вінничани називають будинком Брусилова.

"Винница - очень хорошенький, уютный городок, живописно расположенный на холмистых берегах красивой реки Южный Буг, - удивительное сочетание культуры и захолустья одновременно. Рядом с целыми старосветскими усадьбами в садах и огородах посреди города - театр, который смело можно перенести в любую столицу, шестиэтажная гостиница с лифтом, электричеством, трамваи, водопровод, прекрасные парные извозчики. И тут же боковые улочки и переулки, заросшие травой, и мирно разгуливающие поросята, куры и цыплята".  

 З початком світової війни 1914 року місто стає адміністративним центром Подільської губернії, з огляду на прифронтове розташування Кам'янця. Бурхливі події відбувались у Вінниці протягом 1917—1920 років. Владу утримували революційні комітети, ставленики австро-угорських військ, денікінської армії. На владу у Вінниці претендували три структури:

Рада громадських організацій (голова — З. Грохольський);

Подільська губернська українська Рада (голова — Д. Маркович);

Рада робітничих і солдатських депутатів Поділля (голова — Є. Едельштейн).

Пізніше Вінниця на досить складному етапі Української революції (листопад 1918 — травень 1920 рр.) тричі ставала місцем перебування урядових структур Української Народної Республіки і саме тут, у готелі «Савой», ухвалювалися принципові, доленосні для національної державності рішення.

У травні 1918 року у Вінниці був заснований краєзнавчий музей, який відкрили для відвідування 1919 року як історико-побутовий музей. В основу його колекції були покладені музейні зібрання Вінницького повітового земства, Подільського товариства сільського господарства та сільськогосподарської промисловості, приватні збірки членів Подільського товариства охорони історичних пам'яток. Головними діючими особами нового закладу стали художники В.Ф. Коренєв, С.І. Слободянюк-Подолян, юрист Г.В. Брілінг, архівіст Ю.С. Александрович. Майже 20 років присвятив музеєві Густав Вольдемарович Брілінг, перший директор музею, якого справедливо можна вважати його засновником.

В перші роки по закінченню національно-визвольних змагань основне поповнення колекції йшло за рахунок реквізованих дворянських маєтків, родинних зібрань. Це були переважно твори образотворчого мистецтва, предмети інтер'єру (меблі, посуд тощо), нумізматика. Найбільш цікавою тут була колекція з Немирівського маєтку княгині М.Щербатової, спадкоємниці родинних цінностей Потоцьких та Строганових. Сьогодні у фондах музею нараховується понад 100 тисяч експонатів.

1920 р. у Вінниці був створений драматичний театр ім. І. Франка. Його засновником стали широко відомі українські актори Г. Юра, А. Бучма, М. Крущельницький, О. Ватуля. Того ж часу працював ще один театральний колектив, у складі якого працювала талановита співачка, пізніше народна артистка СРСР М. Литвиненко - Вольгемут.

У Вінниці театр відзначив треті роковини своєї діяльності і згодом був запрошений до Харкова, тодішньої столиці, для постійної роботи (пізніше з Харкова переїхав до Києва).

З Вінницею пов’язана також діяльність відомого кінорежесера І.А. Савченка. Тут у двадцятих роках він заснував напівпрофесійний театр "Червоний галстук", що відзначався молодим запалом і мистецькими пошуками.

У 1923 році місто стає центром округу, а від 27 лютого 1932 року і до теперішнього часу — адміністративним центром новоутвореної Вінницької області.

У буднях будов перших п’ятирічок трудова Вінниця закладала підвалини соціалістичної індустрії. Зростали великі підприємства - агрегатний і суперфосфатний заводи, взуттєва і швейна фабрики, м’ясокомбінат. Прокладалися нові вулиці, споруджувалися школи. У Вінниці вирувало повнокровне життя.

Непоправних втрат зазнало місто в роки репресій комуністичного режиму. У передвоєнний період 1937—1941 року органами НКВД у Вінниці здійснювалися масові розстріли мирного населення. За результатами сучасних досліджень, вважається, що загальна кількість репресованих за цей період в Вінниці і області сягає близько 20 000 чоловік.

Значної шкоди завдали місту й німецькі окупанти, які встановили у Вінниці особливий режим у зв'язку з розміщенням неподалік ставки «Вервольф». Під час війни 1941—1945 рр. кількість жителів із 100 тисяч скоротилась до 27 тис., із 50 промислових підприємств вціліло лише 10, повністю було зруйновано 1880 житлових будинків.

Уже в серпні 1941 р. було створено підпільну організацію, яку очолив І.В. Бевз. У жовтні розгорнула свою роботу підпільна організація на чолі з Ю.П. Панченком-Левченком, на кінець 1941 року діяли вже 31 підпільна організація і група.

Живе в серцях вінничан вдячна пам’ять про відважних патріотів. Не в’януть квіти біля підніжжя пам’ятників Героям Радянського Союзу - керівнику вінницького підпілля І.В. Бевзу та відважній  зв᾽язковій Лялі Ратушній.

А ось як писав у своїх спогадах  генерал Арабей про звільнення Вінниці від німецько - фашистських загарбників: "У звільненні Вінниці брали участь воїни 350 стрілецької дивізії. Форсували Південний Буг 16 березня, захопили плацдарм на його західному березі, а 18 березня частини 70 гвардійської, 21 і нашої стрілецьких дивізій вийшли на околицю міста і очистили його за мостом від противника. А ввечері 20 березня 1944 р. московське радіо передало наказ Верховного Головнокомандувача Й.В. Сталіна про оголошення подяки всім військам, які брали участь у визволенні міста Вінниці, важливого адміністративного центру України. Військовим частинам, які брали участь у визволенні Вінниці, присвоєно почесне найменування "Вінницьких".

 Героїчними зусиллями вінничан та посланців інших регіонів країни наприкінці 1948 року майже цілком було відбудовано промисловість міста, а в подальші роки в обласному центрі потужно розвивались електронна, радіотехнічна та металообробна та інші галузі.

Великим попитом користувалась продукція хімічного заводу, заводу тракторних агрегатів, м’ясокомбінату, виробничо-художнього об’єднання "Вінничанка", підшипникового, заводів радіотехнічної апаратури та радіолампового, заводів "Термінал" та "Аналог". Їхні вироби були відомі не тільки у різних куточках СРСР, а й експортувалися за рубіж.

1972 року у місті утворено три райони.

У 70 - 80 рр. вінничани щодня виробляли продукції більше, ніж уся Вінниця виробляла її протягом року до 1917 р. Вироби з вінницькою маркою розходились у 86 країн світу.

Одне з найбільш принадних місць відпочинку і культурного дозвілля вінничан  - парк ім. О.М. Горького. В усяку пору року ваблять до себе його дубові, горіхові, березові алеї. Парк площею 30 гектарів - чудовий пам᾽ятник зеленої архітектури. У цьому мальовничому куточку Вінниці кожен знайде заняття по душі: стадіон, спортивні секції і клуби любителів природи, планетарій, виставки художників, фотографів, народних умільців.

У 1963 р. у місті  був закладений ботанічний сад "Поділля", в якому представлені дендрарій, лісова ділянка, степова, колекція лікарських рослин під відкритим небом.

Одним з найбільш популярних видів відпочинку вінничан є прогуляки Південним Бугом на пороплавах "М.І. Пирогов" та "Ляля Ратушна".

Шанують вінничани пам’ять про видатних людей, чиє життя і творчість пов’язане з рідним містом.  У Вінниці народився і творив видатний український письменник М.М. Коцюбинський. Тут він написав оповідання "Харитя", "Ялинка", "Андрій Соловейко" та інші. Садибу, де народився і жив письменник, перетворено в літературно - меморіальний музей. Експонати музею розплвідають про життєвий та творчий доробок М.М. Коцюбинського, про те, як формувався світогляд майбутнього майстра слова.

Доїжджаючи пароплавом до передмістя Сабарова. можна побачити, як виступає над водою великий уламок гранітної скелі. Це камінь Коцюбинського. Тут письменник любив відпочивати. Він часто навідувався до свого улюбленого місця відпочинку й роздумів на самоті.

 Далеко за межі міста сягає слава Вінницького музею - садиби М.І Пирогова, який було відкрито 1947 року. Зали музею розповідають про Пирогова як про засновника воєнно - польової хірургії, про його діяльність на посаді попечителя Одеського, а згодом Київського навчальних округів. Помер видатний вчений у 1881 році. Приблизно за кілометр від музею - садиби міститься склеп, де покоїться набальзамоване лікарем Д.І. Виводцевим тіло М.І. Пирогова.

Любителі живопису відвідують Художній музей в "Мурах", де представлені картини видатних живописців різних часів.

У Вінниці працюють музично-драматичний театр ім. Садовського, театр ляльок, обласна філармонія.

За останній час місто продовжує будуватися. Все нові і нові будівлі за сучасною технологією прикрашають місто Вінницю - перлину Поділля.

Розквітає красуня-Вінниця, місто старовинне і сучасне, - один з промислових та культурних центрів незалежної України.

 

Пишаюсь, Віннице, твоєю я ходою,

Щаслива я, що в місті цім живу.

Я горда тим, що разом із тобою

На крилах юні в небокрай пливу.

Я знаю те, що не зганьбиш, не зрадиш,

Даєш мені ти спокій і тепло,

З тобою можу горе подолати,

Бо кожен день несеш мені добро!

Люблю тебе щоденно й щохвилини,

Несу тобі я вогник теплоти,

І кожен рік осінньої я днини

Вітаю з святом щедрої краси!

​

Наталя Ковальчук