На сучасному етапі політичного та соціально-економічного розвитку України актуальним і вкрай необхідним стає підвищення рівня державно-правової свідомості як частини самосвідомості народу. Без глибокого осмислення минулого, яким би складним і суперечливим воно не було, неможливо творити нову державу.  

В даній роботі автор досліджує період діяльності Директорії. Це був час, коли поразки й перемоги чергувались і коли борцям за волю України треба було діяти в невимовно тяжких обставинах. Україна боролась проти гетьмана П.П. Скоропадського, проти більшовиків, проти білогвардійців, проти поляків.

 Період діяльності Директорії знайшов висвітлення в науковій літературі, статтях: С. Литвина «Симон Петлюра у 1917-1920 рр. Історіографія та джерела», В. Сергійчука «Симон Петлюра», Л. Філонова «Дай, Боже, пам’яті нащадкам» та ін.

 

1. Для керівництва повстанням проти гетьманського уряду з 13 на 14 листопада 1918 р. Український Національний Союз обрав Директорію з п'яти осіб: В.Винниченка, С.Петлюри, Ф.Швеця, О. Андрієвського та А.Макаренка. 14 листопада 1918 р. Директорія, яка перебувала у Білій Церкві, розпочала повстання.  «14 ноября начался бой. Первый отряд  добровольцев разбит. Убито до двухсот. Много ранено. Нам досталась пушка и 8 пулеметов. С нашей стороны 3 убитых и 9 раненых. Немцы нам помогают оружием. Рабочие общей забастовкой. Солдаты-крестьяне с радостью берут оружие. Мобилизовано до 30 тысяч селян и вооружено. Сердюки бросают добровольцев и перебегают до нас целыми десятками.» - таку телеграму направив С. Петлюра до Штабу Українських  республіканських військ про хід повстання проти гетьмана П.П. Скоропадського. [1]

У бою під Мотовилівкою 18 листопада 1918 р.  війська гетьмана П.П. Скоропадського  зазнали поразки. Коли на бік Директорії перейшла гвардійська Сердюцька дивізія, то 14 грудня 1918 р. гетьман зрікся влади та виїхав до Німеччини. 18 грудня 1918 р. Директорія урочисто увійшла в Київ.

 

2. 26 грудня 1918 р. було створено уряд, який очолив представник Української Соціал-демократичної робітничої партії В. Чехівський. Цей уряд у своїй більшості, а також В.Винниченко, як і колишній президент УНР М.Грушевський, виступали за союз з російськими більшовиками у боротьбі проти військ Денікіна, якого підтримували країни Антанти. Член Директорії С.Петлюра виступав проти такого союзу. Він пропонував спертися на країни Антанти.

Директорія відновила чинність законів УНР, ухвалила новий закон про передання поміщицької землі селянам без викупу та ін.  Вища законодавча влада відтепер належала Трудовому конгресу — свого роду парламенту, сформованому з селян, робітників та інтелігенції.

Загалом же становище після повалення гетьманської влади було складним. Селяни, які складали основну масу армії, покидали її та поспішали ділити поміщицьку землю.

Вкрай несприятливим було й зовнішньополітичне оточення України. Одеса була захоплена Антантою, на заході активізувалися поляки, на півночі — більшовики, на південному сході — російська Добровольча армія. Німецькі та австро-угорські війська, які згідно з договором мали захищати Україну від більшовиків, неспроможні були робити це. Обставини вимагали чітко визначати напрями зовнішньої політики. У листі до генерала Хорунжого Миколи Удовиченка С. Петлюра писав, що українські партії не усвідомили собі головного: «Чи повинна Україна як самостійна держава у своїй закордонній політиці спиратися на Європу чи на Москву - Азію? Виявилось, що азійська спадщина в нас занадто ще сильна: С-Р., частина С-Д. (Винниченко) перевагу давала Москві, а не Європі. Спиратися треба було на Європу, яка, доречі, нас не знала і не розуміла… Чим швидше у народу нашого скристалізуються почуття незалежності від Москви, тим швидше ми матимемо самостійну Україну». [2]

Справа погіршувалася ще й тим, що в уряді не було спільної політичної лінії. Те, що перед тим об'єднувало членів уряду — боротьба проти гетьмана, — поступово зникало, а інших мотивів практично не було. До того ж боротьба з наслідками гетьманату інколи набирала форм, які не могли не викликати протесту. Існувала, наприклад, ідея ліквідації Української Академії наук як «витвору гетьманату». Декрети гетьманського уряду було анульовано. Права участі в політичному житті країни нова влада позбавила не лише поміщиків та капіталістів, а й професорів, адвокатів, лікарів, педагогів тощо.

Більшість керівництва Директорії стояла фактично на радянській або дуже близькій до неї платформі, виступала за союз з більшовиками проти Антанти. Це були В. Винниченко, В. Чехівський, М. Шаповал та ін. Інша частина на чолі з С. Петлюрою орієнтувалася на спілку з Антантою проти більшовиків. Незважаючи на договір, який було укладено між В. Винниченком і Д. Мануїльським про спільну боротьбу проти німців та австрійців, що перебували в Україні, а також на обіцянку X. Раковського і того ж Д. Мануїльського визнати в Україні той лад, який буде встановлено новою українською владою, більшовицький уряд Г. П'ятакова виступив зі звинуваченнями Директорії в контрреволюційності. Невдовзі з півночі розгорнувся наступ Червоної армії на Київ і Харків. Складність полягала в тому, що основу більшовицьких військ становили українські частини, сформовані ще за гетьмана для оборони від більшовиків — Богунська й Таращанська дивізії.

Отже, почалася війна УНР з РРФСР, офіційно оголошена 16 січня 1919 р.  Перед тим більшовики зайняли Харків, а 5 лютого 1919 р. вступили до Києва.

 

3. Уряд Директорії переїхав до Вінниці. Більшість міністрів розмістилися в готелі «Савой» (нині «Україна»), а державна канцелярія по вулиці Б. Хмельницького (нині вул. Козицького). Директорію очолював Володимир Винниченко, кабінет міністрів – Володимир Чехівський.  Готель «Савой» був побудований у 1912 році за проектами архітекторів Г. Артинова, В. Кричевського, В. Ваксмана. Готель «Савой -  будинок з найвищою комфортністю, де був перший у Вінниці ліфт і дуже красиве та дороге дзеркальне скло. «Савой» тимчасово став своєрідним урядово – державним центром.

Міністерства крім «Савою» знаходилися в готелях «Франсуа». «Бель-Вю», «Континенталь», «Палас», «Гранд Отель», а також в Учительському інституті, помешканні міської управи, будинку окружного суду, 1-й та 2-й жіночих гімназіях, приватних помешканнях, римо-католицькому костелі, комерційній школі.

Робочий час у міністерствах був від 9-ї ранку до третьої пополудні, але засідання кабінету міністрів проходили від 18-ї до 24-ї, а то і до пів на першу ночі. Вихідними були неділя та церковні і державні свята. Саме у Вінниці було затверджено суму 200 мільйонів карбованців на утримання всіх 16 міністерств. Державна канцелярія мала 190 службовців.

Координацію своїх функцій Директорія здійснювала з Радою народних міністрів і Державною Народною Радою: вона затверджувала закони,  ухвалені Державною Народною Радою, як і проходження їх через Раду народних міністрів та всі призначення, здійснювані останньою.

Цікавою з історичної точки зору є  «Урочиста обітниця урядовців».

«Я, (нижчепідписаний), даю цю привселюдну урочисту обітницю, що буду вірно служити Українській Народній Республіці та її верховній владі. Накладені на мене обов’язки служби буду виконувати з повним навантаженням сил, чесно й сумлінно, керуючись лише благом народу і республіки та законами її, не жаліючи життя для своєї Батьківщини; всяку довірену мені по службі таємницю берегтиму, державне майно оберігатиму і на свою користь проти служби й обітниці не робитиму». [3]

9 лютого 1918 р. у Вінниці зі складу Директорії вийшов В. Винниченко. Принципово іншим було рішення С. Петлюри. 11 лютого він звернувся до ЦК УСДРП з листом, в  якому йшлося: «Виходячи з того, що сучасна ситуація для України надзвичайно складна і тяжка, я вважаю, що в даний момент всі творці нашого краю повинні взяти участь у державній праці, не вважаю для себе можливим ухилитися од виконання своїх обов’язків, яко сина свого народу перед Батьківщиною і буду, доки це можливо, стояти і працювати при державній праці. З огляду на це, я тимчасово виходжу зі складу членів   Української Соціал – Демократичної партії». [4]

Цим кроком С. Петлюра взяв на себе всю відповідальність керівника Директорії після від’їзду В.Винниченка за кордон. З цього часу саме С. Петлюра вирішальним чином впливає на весь хід подій і не поступається роллю лідера визвольної боротьби. Необхідно було зміцнювати владу, встановлювати спокій всередині  та обороняти державу ззовні,  формувати і зміцнювати армію, розбудовувати державний апарат.

Директорія була виразником інтересів українського народу, про що свідчить ухвалення нею від 18 січня 1919 року «Закону про державну мову в Українській Народній Республіці», де зазначалось,  що українська мова є обов’язкова для вжитку в армії, флоті, державних установах. Саме у Вінниці 6 лютого 1919 р. при затвердженні «Закону про освіту» тодішній міністр освіти Іван Огієнко в IX пункт вніс доповнення, що в усіх вищих школах УНР засновуються «лектури української мови». На 1919 рік на потреби освіти було асигновано 6 мільйонів гривень. З них 4 млн. на утримання педагогічного персоналу, а 2 млн. на канцелярські, господарські та інші потреби. Управління освітою здійснювала «Головна шкільна Рада». 9 лютого 1919 р. на засіданні Ради Міністрів на поточний рік на облаштування українських бібліотек при учительських інститутах та учительських семінаріях виділено 610 тисяч карбованців, до цього ще по 2 тисячі щорічно виділялося на утримання зразкових бібліотек.

Взагалі уряд УНР, будучи глибоко інтелігентним за своїм складом, постійно дбав про потреби духовного відродження і навіть у найважчі моменти для держави прагнув сприяти культурно-освітньому рухові. Так, наприклад, 14 лютого 1919 року він виділяє 22 млн. гривень на допомогу культурним організаціям Галичини, 9 тисяч 200 карбованців було надано на 4 місяці педагогічному колективові Холмської духовної колегії.

Чималі кошти для видання книжок одержали регіональні товариства «Просвіта» (так, наприклад, Кам’янець-Подільська організація одержала 500 тисяч крб.), які через власну пресу та мережу організацій ширили правдиву інформацію про події в Україні, публікували актуальну інформацію, історичний матеріал. У Вінниці також була прийнята постанова про виділення 300 тисяч карбованців на придбання певних приватних архівів та окремих документів. В іншій постанові Ради Міністрів міститься інформація про надання щорічної допомоги в розмірі 5 тисяч гривень Подільському церковному історико-археологічному товариству, яке до 1919 року випустило 12 томів своїх «трудів». Таку ж допомогу надано «Товариству природодосліджувачів», яке об’єднувало 250 чоловік на чолі з професором Бучинським. Товариство влаштовувало читання лекцій, організовувало літні екскурсії і за 6 років свого існування видало 4 томи «Записок» та «Бібліографію Поділля». Водночас Директорія виділила 45 тисяч гривень одноразової допомоги на утримання ремісничих шкіл Поділля. І взагалі Вінниці було суджено зіграти роль активного організатора освітянського життя — затвердження різних статутів, положень, наказів.

Цікавим є документ «Про управління шкільно – освітніми справами в межах УНР». Шкільно-Просвітня управа складалася з відділів:

—      загальної освіти;

—      технічної освіти;

—      кіоскового;

—      видавничого.

Аналізуючи зміст документу можна визначити такі основні завдання:

—      навчання і виховання проводити в державно-національному дусі;

—      всіляко поліпшувати і модернізувати навчально-виховний процес на засадах кращих здобутків української та світової шкільної науки;

—      підвищувати лікарський та санітарний контроль в освітянських закладах;

—      постійно організовувати конкурси на випуск підручників та навчальних програм;

—      систематизувати і вдосконалювати мережу курсів підвищення кваліфікації;

—      розширювати мережу позашкільних освітянських закладів.

На Шкільно-Просвітню управу покладалися функції управління кошторисним відділом на утримання шкіл. Ця управа скликала педагогічні з’їзди, ініціювала скликання нарад та організовувала і практично здійснювала видання педагогічного органу.

Чимало цікавих рішень уряду УНР було в галузі культури: це надання коштів для ремонту і підтримки українських театрів, музеїв, організацію концертних турне відомих художніх колективів, зокрема, знаменитого хору Кошиця, мистецтво якого із великим захопленням сприймала Західна Європа, Північна та Південна Америка.

Урядом були прийняті рішення  про призначення пенсій вдовам видатних діячів української культури та науки. Так, наприклад, призначено пенсію у розмірі 2400 крб. річних вдові відомого українського вченого Федора Вовка Олександрі Вовк, таку ж пенсію призначено Варварі Житецькій, дружині видатного діяча,  дослідника  і педагога Павла Житецького.

Саме у Вінниці закінчилися повноваження уряду і 20 лютого 1919 р. був призначений новий кабінет міністрів на чолі з Сергієм Остапенком у такому складі:

Григорій Чижевський — міністр внутрішніх справ;

Степан Федюк — міністр фінансів;

Іван Фещенко-Чопівський — міністр народного господарства;

Євген Архіпенко — міністр земельних справ;

Костянтин Мацієвич — міністр закордонних справ;

Дмитро Маркевич — міністр юстиції;

Пилип Пилипчук — міністр шляхів;

Іван Огієнко — міністр освіти;

Іван Липа — міністр культів;

Оксен Корчак-Чепурківський — міністр народного здоров’я;

Михайло Білінський — міністр морських справ;

Абрам Ревуцький — тимчасово виконуючий обов’язки міністра єврейських справ;

Державний контролер — Йосип Назарук;

Державний секретар — Михайло Корчинський.

За голову Директорії — Симон Петлюра. Члени: Макаренко, Александрієвський, член-секретар Директорії — Ф. Швець.

Вивчаючи діяльність кабінету міністрів у Вінниці, можна зробити висновок, що найвагомішими були питання військово-оборонного та господарського характеру. Власне, інакше і бути не могло, оскільки нова більшовицько-російська інтервенція руйнувала господарство, нищила людей, прагнула деморалізувати населення. Чимало українців прибувало з Росії. До речі, цікава мотивація більшості заяв: «Я українець і в Совдепії жити не хочу». Незважаючи на контроль за ввозом і вивозом товарів, в країні спостерігається   розгул спекуляції. В уряд надходять скарги, які вказують на спекулятивне підвищення цін при нижчій якості товарів ніж у Києві, а тому уряд видає указ про боротьбу зі спекуляцією.

Із доповіді міністра народного господарства дізнаємося про жахливі пограбування більшовиками продовольчих і промислових баз, банків. Уряд УНР закуповував товари за кордоном для населення, а носії марксистських ідей спустошували склади, створювали дисбаланс економічного життя, полишаючи населення на голодну смерть. Зокрема, називаються такі факти пограбування в Житомирі і на Поділлі. Міністр народного господарства у своєму виступі називає це причиною зменшення оборотного капіталу і просить для Союзу кооперативної організації в банку позику в сумі 10 мільйонів гривень.

Грабували більшовики не тільки під час ординських набігів, але й на своїй території в Росії дипломатичні представництва. Так, діловод департаменту шляхів Степан Макаренко скаржиться на реквізицію у нього більшовиками срібла і взагалі майна (навіть білизну забрали) під час переїзду в Україну.

Окуповуючи українські землі, більшовицька влада не знаходила широкої підтримки у населення. Переконавшись в облудливості гасел про землю, легковіри досить швидко зайняли протилежну позицію і організовували масовий спротив. У Вінниці, Гайсині, Могилів-Подільському та інших містечках організовувалися загони, які воювали під гаслами: «Геть комунію», «Хай живе УНР». 24 лютого уряд приймає закон про залишення за штатом урядовців і співробітників державних установ, які залишилися на території, зайнятій більшовиками. Цим працівникам повинні були видати платню у розмірі тримісячного окладу. Тут же у Вінниці були підготовлені документи про закупку зброї в Німеччині та видано закон про достроковий призов громадян до військової повинності народжених у 1900 році, з освітою не нижче 2 класів.

Цікавим документом цього періоду є статут «Ліги молоді України». Серед найголовніших завдань молоді люди ставили собі за мету «плекати у народі українському почуття національної гідності, охороняти і розвивати ідею національного індивідуалізму для подальшої цивілізації, яка засадничо визначає самовартість, охороняти і розвивати цільність і непорушність соборної української національної ідеології та прагнення до її реалізації». Все це має базуватись на триєдиній єдності освіти, культури і закону. Враховуючи те, що різні українські партії, не мали блокової єдності, ця молодіжна організація ставала своєрідним прикладом ідеї національного єднання.

Поряд із цим уряд прийняв рішення про святкування 22 січня як Дня проголошення самостійності.

Керуючим справами Директорії був Володимир Лотоцький. Зберігся також ще один цікавий документ про виділення 100 тисяч гривень на таємний фонд міністра пошт і телеграфів для діяльності розвідки працівниками цього відомства.

25 лютого видане спеціальне розпорядження про асигнування 112 мільйонів гривень на військові потреби, а 28 лютого 1 мільйон 800 тисяч видано земствам (для адміністративних функцій), які потерпіли від більшовицьких нападів. Незадовго перед цим, 22 лютого, був тимчасово припинений кредит в розмірі 200 мільйонів гривень, асигнованих на кораблебудівництво. А поряд з цим інший цікавий факт: під час призову до армії чимало хотіло служити в українському флоті, особливо серед гуцулів Карпат (2 тисячі чоловік), до речі, частина з них служила в австро-угорському флоті. Наявність бажання служити Україні свідчила про високий рівень національної свідомості серед населення Західної України. Про це свідчили і реальні факти діяльності українських січових стрільців і гуцульського полку морської піхоти, які у липні зайняли і утримували Жмеринку.

Після затвердження нового уряду у Вінниці 19 лютого 1919 р. розглянуто питання про тимчасові штати особистої канцелярії голови народних міністрів, а 24 лютого  1919 р. прийнята постанова Ради народних міністрів УНР про утворення пресового державного бюро пропаганди.

 Значну допомогу бюро пропаганди, як і самому уряду, надавали повітові агітатори, які тримали зв’язки з усіма громадськими організаціями і надсилали інформацію про місцеве життя, діяльність політичних партій, н поширювані листівки. Ці ж агітатори залучали до роботи національно свідомі кадри, які були на всіх зборах і таке інше.

Особливу роль у консолідації сил прагнув відіграти «Трудовий конгрес» — представницький орган. Його гасло було: «Оборона державності». Засновниками Трудового конгресу було 350 делегатів зі всієї України: інтелігенція, міська та сільська буржуазія, селянство. В готелі «Савой» знаходилося керівництво Конгресу. Сам Конгрес виступив із зверненням до народу і армії — це глибоко патріотичний документ, який закликає підтримати Директорію. Варто знати, що Конгрес також брав на себе і контрольні функції над Радою народних міністрів, про це свідчить переписна з урядом. 30 депутатів безпосередньо контактувало з різними міністерствами, прагнучи допомогти у вирішенні важливих і важких питань.

В оглядовій статті «Вісника УНР» (25.02.1919) пишеться про неясні відносини з Антантою, війн з Росією, боротьбу з Польщею, а тому «Трудовий конгрес» кличе до консолідації. Цікаві думки з приводу полеміки між більшовиками і представниками народу. Бачачи, що більшість інтелігенції підтримує Директорію, комуністи, прагнучи дискредитувати захисників української державності, називали їх крикунами, агітували селян не вірити їм. З цього приводу наводиться цікава фраза селянина, який відповів більшовикам: «Нам інтелігенція потрібна — вона наш розум і мозок, і без неї ми пропадемо». На жаль, не всі це розуміли, і подальша доля української інтелігенції в так званій Радянській Україні стала для трудового народу справжньою духовною трагедією.

У зв’язку з подальшим наступом більшовиків на початку березня уряд виїжджає на Проскурів, а далі Кам’янець-Подільський. У подальшому урядові установи протягом 1919-20 років знову будуть повертатися до Вінниці. Ось деякі з них. Збереглася заява  Петра Шекеряви з проханням взяти його на посаду в канцелярію. Він був активний просвітянин, січовик, брав участь у повстанських загонах проти більшовиків. Гнат Борковський, що проживав на вулиці Катеринській під №7, звертається письмово аж до Кам’янця-Подільського, куди переїхав уряд, аби його знову прийняли на урядову службу. З таким же проханням до державної канцелярії звертається Михайло Павловський з вулиці Гоголевської, 6.

Страхітливих масштабів у цій атмосфері анархії й сваволі, яку назвали отаманщиною, набули єврейські погроми. Десятки тисяч людей в маленьких єврейських містечках Правобережжя і Чернігівщини в результаті погромів залишилися без засобів до існування або загинули. Міністр у єврейських справах в уряді Директорії А. Ревуцький був безсилий припинити погроми. Винуватці, як правило, залишалися безкарними. Ряд погромів учинили війська Директорії (особливо нерегулярні частини, якими командували отамани). Найкривавіші з них відбулися в Проскурові, Житомирі, Черкасах, Рівному, Фастові, Коростені та Бахмачі. Жорстокий погром спровокував у лютому 1919р. отаман Семесенко у Проскурові, під час якого загинуло кілька тисяч євреїв. В телеграмі Головного Отамана Військ УНР С. Петлюри коменданту тилу від 17 червня 1919 р. говорилось: «Всім всім смерть погромщикам». [5]

Директорія відновила культурну автономію для євреїв, запросила до складу уряду таких видатних діячів, як Арнольд Марголін та Соломон Гольдельман, виплатила жертвам погромів великі суми грошей і навіть вела переговори із знаменитим провідником сіоністів Володимиром Жаботинським про те, щоб включити загони єврейської міліції до власної армії.

Але якими б добрими намірами не керувався Петлюра у взаєминах із євреями, він був нездатний контролювати отаманів (військово-польові суди, наступна страта Семесенка та інших партизанських ватажків не поліпшили становища), і їхні страхітливі злочини пов’язувалися з його урядом.

Після відходу армії УНР з Вінниці російсько-більшовицькі окупанти почали кривавий терор проти української інтелігенції міста. Вінницька газета «Шлях» товариства «Просвіта» подає свідчення очевидця: «Страшне місце. Люди — звірі, які вбивали збройною рукою беззбройних, зв’язаних своїх політичних супротивників». Трупи скидали в ями в Грохольському лісі, а потім досипали землею. Де це місце, хто поставить хрест на цій «могилі» українських патріотів?

 

4. Директорія робила спроби заручитися підтримкою Франції — за умови, що та здійснюватиме контроль над економікою України протягом п'яти років. А радянські війська продовжували наступ. З 20 червня 1919 р. столицею УНР стає Кам'янець-Подільський. Реальної допомоги з боку Антанти, незважаючи на обіцянки, Директорія не отримала, її сили танули. Почалися реорганізації уряду, що, однак, не змінило ситуацію. Воєнні поразки й дипломатичні невдачі призвели до роздроблення національно-визвольного руху. Україну охопив хаос.

Весною 1919 р. на Україну рушив ще один загарбник — Біла армія на чолі з генералом Денікіним. У травні вона зайняла Донбас, у червні — Харків та Катеринослав. Розпочався наступ російських військ на Київ і далі на південь. 35-тисячна армія Директорії разом з 50-тисячною Українською Галицькою армією розгорнули дії проти більшовиків. 30 серпня 1919 р. радянські війська залишають Київ. Першою в місто ввійшла Галицька армія, за нею — денікінці, які на балконі Думи виставили російський прапор. З денікінцями був підписаний договір, за яким українські війська зупинялися на лінії Василькова. Але у вересні 1919 р. ситуація знову змінилася. Денікін віддав наказ виступити проти українських військ. У відповідь на це уряд УНР закликав народ до боротьби з денікінцями. Сили, однак, були нерівними. Українська армія опинилася в «чотирикутнику смерті» — між радянською Росією, Денікіним, Польщею та вороже налаштованими румунами. Галицька армія підписала угоду з денікінцями до партизанських форм боротьби      Директорія відновила культурну автономію для євреїв, запросила до складу уряду таких видатних діячів, як Арнольд Марголін та Соломон Гольдельман, виплатила жертвам погромів великі суми грошей  Москва робила все для того, щоб прибрати до рук Україну. Не обійшлося й без «дипломатії». В. Ленін звернувся з листом до робітників та селян України з приводу перемоги над Денікіним, в якому заявив, що незалежність України визнана радянським урядом і комуністичною партією. Невдовзі стало ясно, що то були лише слова, але на початок 1920 р., коли радянські війська зайняли Донбас, українська визвольна боротьба вже була практично завершена.

18 березня 1921 р. був підписаний Ризький договір, за яким Польща визнавала в Україні більшовицьку владу. Холмщина, Підляшшя, Західна Волинь та Західне Полісся відійшли до Польщі, Східна Волинь — до радянської Росії. Ризький договір, крім того, заборонив перебування на території Польщі антибільшовицьких організацій. Таким чином, Директорія, її уряд втратили право легального існування в цій країні. Так трагічно закінчився один з найбільш складних етапів боротьби за незалежну, суверенну Українську державу.

 

5. Відсутність чіткої політичної програми, війна, економічна розруха, відсутність єдності в уряді, недостатній рівень професіоналізму, зовнішня і внутрішня інтервенції, прорахунки й протистояння українських політичних сил – це ті чинники, які призвели до краху УНР доби Директорії.