Подільська земля з її щирими та працьовитими  людьми, душевними піснями і відкритими серцями не раз народжувала великі таланти, які згодом прославилися на весь світ. Таким неординарним талантом був і Михайло Грушевський. Хоча він і  походить з давньої, знаної ще з XVII ст., духовної родини , і народився  у м.Холм (нині -це Польща), але мати його родом  з Козятинщини ( с.Сестринівка).  Простежуючи життя М.Грушевського, можна  стверджувати, що саме «дідівська» земля стала колискою національної свідомості, визначила життєву позицію видатного вченого і державного діяча.  Змінюючи  разом з батьками місце постійного проживання, він вважав для себе Сестринівку  родинним гніздом, «малою батьківщиною».

Дід  майбутнього політика по материнській лінії, Захарій Іванович Оппоков не був звичайним священиком. Він був подвижником християнської духовності і зразком служіння народу. Захарій Іванович неодноразово обирався благочинним і головою єпархіальних з’їздів, був засновником духовного училища для дівчат, членом Київського Свято-Успенського братства, мав бронзовий хрест і медаль на пам'ять про війну 1853-1856 років, золотий наперсний хрест. Вів велику просвітницьку роботу. Нагородження орденами Св. Анни ІІІ і ІІ ступенів та Св. Володимира ІV ступеня і отримання ним спадкового дворянства   свідчать про неординарність цієї людини.

Спомини дитинства були справжнім чудом, що залишилися в його серці на все життя. Вони живили його любов’ю до України, численними радісними враженнями, які пізнав тут. Згодом, оцінюючи себе і свій шлях , Михайло Сергійович у  праці «Спомини» писав: «Я любив Сестринівку незвичайно, страшенно мріяв про неї й линув душею до неї цілими десятиліттями мого життя. Українське село, ліси, води, український народ, українська мова – все це ввірвалося в мою душу, як якийсь інший, кращий світ, до котрого я потім міг тільки душею і мрією тягнутися. Як кохався у сім селі, що назверх мало всі українські прикмети – біленькі чепурні хатки, солом’яні стріхи, садки, городи й перелази, зарослі вербами береги. Життя в Сестринівці було для мене одним неустанним святом, де не можна було встигнути використати всіх утіх і  приємностей, які розгорталися ним».

  Михайло виріс на Кавказі. Відвідини рідного дідуся  в Україні, розповіді батька рано збудили у майбутнього історика зацікавлення та вболівання за долю Батьківщини. Під час навчання в Тифліській гімназії у 1880-1886 рр. почалося  захоплення українською історією та літературою, пошук свого місця у справі служіння Україні. У своїх спогадах майбутній голова Центральної Ради свідчив: "Під впливом оповідань батька, що заховав тепле прив'язання до всього українського - мови, пісні, традиції, в мені рано збудилося й усвідомилося національне українське почуття".

 
Згодом 1886 року Михайло  Сергійович  здобуває освіту на історико-філологічному факультеті Київського університету. Грушевському поталанило на справжнього вчителя — відомого історика, професора Володимира Антоновича. Під його керівництвом  майбутній вчений підготував свої студентські наукові праці, які не втратили свого значення і сьогодні, захистив магістерську дисертацію.
За рекомендацією В. Антоновича у 1894 р. Михайло Грушевський отримав посаду професора першої на українських землях кафедри історії України у Львівському університеті.
Десять років  Михайло Грушевський працює у Львові  (1894-1914).

Він  викладає   в університеті,  створює  власну історичну  наукову школу,  натхненно працює  в Науковому товаристві імені Шевченка ( яке очолював з 1897 р. по 1913 р.). Це наукове товариство завдяки організаторському таланту вченого по праву мало статус неофіційної  Української академії наук. Працює він і на видавничій ниві - друкує "Записки  Наукового товариства ім.Шевченка"( за його редакцією вийшло  більше 100 томів, крім того, сотні наукових та науково-популярних видань українською мовою).

Коли  дізнався про те, що у рік його народження не вийшло жодного українського видання, то дав собі "ганнібалову клятву" компенсувати ту втрату. І зробив це навіть не сторицею - історик Омелян Пріцак запевняв, що "ніхто з українських вчених не дорівняв Михайлові Грушевському числом своїх публікацій (майже 1800, у тому числі близько 180 книжок), ледве чи багато є вчених у світі, що могли б з ним рівнятися".

Але мріє М.Грушевський про створення історії України.  Вершиною його наукової діяльності було видання про історію України. Перший том  "Історії України-Руси" побачив світ у 1898 році. В основу цієї праці була покладена розроблена автором історична схема самостійного розвитку українського народу від найдавніших часів, що  спростовувало прийняту російською історіографією концепцію про єдину загальноросійську народність. Пізніше однодумці   назвуть його "Історію України-Руси" метрикою українського народу, поставлять в один ряд з Шевченковим "Кобзарем".

Завдяки  творам М. Грушевського  українці усвідомили себе нацією з давніми державотворчими традиціями й розпочали їх відроджувати. Відтак історик зі США Джеймс Томпсон констатував, що Грушевський дав своєму народові наукову базу національної ідеології.

А водночас - був серед організаторів національного руху. Зокрема, 1899 року - одним з ініціаторів і засновників Української національно-демократичної партії.

 Поступово Михайло Грушевський визначається із своєю  науковою  концепцією:Україна заслуговує на те, щоб бути самостійною державою.

  До 1906 р. він, працюючи на Галичині, широко використовував конституційні свободи Австро-Угорщини для піднесення національної свідомості українства. Коли з’явилися такі умови  в підросійській Україні, розгортає свою діяльність і в Києві: створює наукове товариство, випускає газети, відкриває книгарні.
Грушевський здобув заслужений авторитет провідника українського руху. У 1908-му заснував Товариство українських поступовців , згуртувавши у ньому більшість українських партій і національно-громадських організацій Наддніпрянщини. Відтак професор Київського університету Флоринський уже тоді констатував, що Грушевський - майбутній... президент Української республіки.

За це його було заарештовано. Заслання відбував у Симбірську, Казані, Москві.

 Після Лютневої революції у Росії  (1917 р.) український народ  отримав можливість здобути власну державність, боротьбу очолила Українська Центральна Рада — єдина парламентська інституція, утворена на руїнах самодержавства.  До  складу Центральної Ради  ввійшли представники всіх політичних партій, спілок, військових, селянських, робітничих депутатів, всіх українських земель . Легітимність Української Центральної Ради забезпечив Всеукраїнський національний з'їзд. Таємним голосуванням практично одностайно головою українського парламенту був обраний Михайло Грушевський. Зі слів історика Дмитра Дорошенка, "ніхто в даний момент не підходив більше для ролі національного вождя, як Грушевський, ніхто навіть і рівнятися не міг із ним щодо  загальнопризнаного авторитету й тої поваги, якою оточувало його все українське громадянство".

 Він був лідером, головним конструктором політики Української ЦентральноЇ Ради, мав великий вплив на її рішення, був ініціатором та автором найголовніших документів.

  Процес державотворення України відбувався дуже непросто.

У листопаді  1917 р. українська влада намагалася  взяти політичну ініціативу на українських землях у свої руки  та поглибити

попередні державотворчі завоювання. З цього приводу М. Грушевський

згадував: «утворення єдиної, сильної влади в країні  являлося пекучою

проблемою. Такі резолюції й були винесені Центрально. Радою, та сього було ще мало: єдиним способом утвердження сеї власти було підведення дер-

жавного фундаменту під неї» . Провідники Центральної Ради прийшли до переконання, що «Українська республіка справді мусить бути самостійною».

Центральна Рада бажала «підкреслити ідею українського народоправства

і демократії» та перебрати на себе роль конструктора демократич-

ної федеративної Росії.  Несприйняття більшовицького уряду і переоцінка власної ролі в міжнаціональних стосунках підштовхнули Центральну Раду до ініціативних заходів щодо  створення федерації.

  Третій Універсал вже подав новий проект розвитку автономії  України,

який  відрізнявся від попередніх.  Перш за все  головну роль в цьому відіграло переосмислення М. Грушевським та членами Центральної Ради російського контексту свого автономістсько–федеративістського курсу, який пропонував  формувати  автономію з Петрограда до Києва.  Керівники Центральної Ради скористалися  жовтневим  переворотом для  забезпечення своїх домагань.

Тому у 1917 р. було відправлено  урядам республік, утворених на території Росії  «Ноту  Генерального Секретаріату» , де  пропонувалося взяти участь у формуванні «однорідного–соціалістичного правительства» на засадах федералізму . Український уряд накреслив республіканський та демократичний політичний устрій кожного державного утворення Росії та систему громадянського рівноправ’я.

  Суперечки  Центральної Ради з Радою народних комісарів  змушують  М. Грушевського та деяких лідерів українського руху відстоювати не автономно–федералістську Україну, а вимагати  утвердження самостійності Української Народної Республіки.  В цей час (1917-1918рр.) в працях лідера Центральної Ради  гостро звучить критика психології «духовного хлопства», «песького обов’язку» перед російською владою. М.Грушевський  вважає, що у відносинах між Українською Народною Республікою та Радянською Росією відсутні  поняття «спільна революція, спільна культура…». «Війна більшовиків з Україною рішуче поставила хрест над сею ідеологією, – писав М. Грушевський, –розв’язала всякі моральні вузли, які ще могли в чиїх–небудь очах зв’язувати Українця з московським громадянством спеціально. Вона… зняла з Московщини права «особо благопріятствуємой»

нації...» .  Під впливом цих подій очільник Центральної Ради пропонує нову форму державотворчого процесу: «рішучо відтяти всякі двозначности й неясности та відложивши федерованнє до того часу, коли буде ясно, коли і з ким федеруватись, зараз стати твердо на принципі повної самостійності Української республіки» . 

  Отже,Центральна Рада планує відокремлення від більшовицької Росії.  М. Грушевський так змальовував тогочасне становище українського руху: «кінець кінцем більшість Ц. Р.висловилась за політику рішучу,  проти тактики уступок большевізмові й порозуміння з ним».

Таким чином,  погляди М. Грушевського про федеральну автономію

лежали в основі ідеології та діяльності Центральної Ради, визначали та

спрямовували тенденції українського революційного процесу. Політичний

курс Центральної Ради реалізовував традиційний напрямок

 суспільної думки XІХ– XX ст. – це утворення федеральної автономії для України.

  Московська "Независимая газета" писала, що М.С.Грушевський "поклав початок процесу трансформації неісторичної етнографічної маси в історичну українську націю, дав своєму народу історію, яка відрізняла б його від інших народів, а передусім - російського".

Прагнення до самостійності нашої держави  вченого М. Грушевського мали  значення для майбутнього: вони отримали  змогу розвиватися та наповнюватися новими державотворчими процесами.

Величезною заслугою  академіка М.С.Грушевського стало те, що Центральна Рада за рік пройшла шлях від обережних гасел за автономію України до проголошення суверенної, ні від кого незалежної Української Народної Республіки  та прийняття  Конституції уже в квітні 1918 року.
Заслугою вченого є і те, що у 1923 р. під керівництво М.Грушевського були передані всі історичні установи, які він об’єднав в Академію наук. Під час його головування   було створено частини Народної міліції, аналог сучасної Національної гвардії.

...Академік Володимир Вернадський писав: "Я вважав і вважаю, що Грушевський зробив величезну справу для відродження українського народу... Велика постать, щоб не казали, яка залишила глибокий слід у національній самосвідомості України".