Історія родини - в історії країни
НАУКОВО-ДОСЛІДНИЦЬКА РОБОТА
НА ТЕМУ:
«ЖИТТЄВИЙ ШЛЯХ М.І.ПИРОГОВА»
«Наукові починання Пирогова є безсмертним вкладом і не можуть бути стерті з її скрижалей, допоки існуватиме європейська наука… Народ, який мав свого Пирогова, має право пишатися, тому що із цим іменем асоціюється ціла епоха лікарської діяльності».
М.Скліфосовський.
Народився майбутній хірург у Москві в родині скарбника військово-провіантського депо. Микола був тринадцятою дитиною. Всього сім’я Пирогових мала чотирнадцять дітей, з яких більшість померли в дитинстві. З шести, які вижили, Микола був наймолодший. Численні нещастя, що випали на долю родини (втеча з палаючої Москви 1812 року, смерть брата й сестри, розтрата іншим братом казенних грошей, вимушена відставка батька), розорили її, а відтак змусили Миколу рано подорослішати.
У шестирічному віці він самотужки навчився читати, а вже в 14 років вступив до Московського університету, який закінчив 1828 року зі званням лікаря. Згодом їде до Дерптського (нині Тарту в Естонії.) професорського інституту готуватися до вченого звання. 1832 року блискуче захищає докторську дисертацію, а 1836-го отримує запрошення прийняти кафедру хірургії в Дерптському університеті.
Сочинения Н.И. Пирогова. Изданый в память столетия со дня рождения Н.И. Пирогова. Том Первый. К., 1910, ст.2
Из письма к И.В. Бертенсону «Что же вам написать из моей биографии, которую пишу только для себя и моего семейства, на память. Вот вам название глав из моей автобиографии: Вступление в Московский университет студентом-ребенком 14 лет, в 1824-25 годах; я студент не в нинешнем вкусе и не по последней моде. Вступление в профессорский институт, в 1827-28 годах, лекарем-17-ти лет. Защищение докторской диссертации в 1833 г., после 5-ти летнего пребывания не по своей воле в Дерпти; послан был туда только на 2 года за тем, чтобы приготовится для отправления за-границу; но французкая-же июльская революция замедлила это отправление на три года, из них 2 зачислены в службу…» Село Вишня, 1880 г., сентября 27.
На початку 1841 року М.Пирогова запрошують до Петербурзької медико-хірургічної академії на посаду завідувача кафедри шпитальної хірургії та прикладної анатомії і водночас призначають головним лікарем 2-го військово-сухопутного шпиталю. В академії М.Пирогов починає експериментувати з наркозом, який уперше застосував у бойових умовах під час Кавказької війни (1847 р.), а згодом і в Криму.
Сочинения Н.И. Пирогова. Изданый в память столетия со дня рождения Н.И. Пирогова. Том Первый. К., 1910 ст.5.
Из письма к И.В. Бертенсону «В июле 1847 года я, я весьма благосклонно принятый князем Воронцовым и начальником штаба Коцебу, участвовал при осаде крепостного аула Салты; осада продолжалась целых шесть недель, были постоянно ночные вылазки, подкопы, штурмовали также одну часть аула; все это доставило несколько сотен раненых, и тогда у всех, требовавших операционного пособия, я употреблял эфирование моим прибором per os и per rectum в первый рас на поле сражения» Село Вишня, 1880 г., сентябрь 27.
1842 рік для Пирогова став особливим, він закохується в Катерину Дмитрівну Березіну. Того ж року молодята обвінчалися. «Уперше я забажав безсмертя - потойбічного життя. Це зробило кохання, - писав Микола Іванович у щоденнику. - Хотілося, щоб любов тривала вічно, такою солодкою була вона». Але щастя тривало недовго. Узимку 1846 року Катерина Дмитрівна померла від післяпологових ускладнень.
Сочинения Н.И. Пирогова. Изданый в память столетия со дня рождения Н.И. Пирогова. Том Первый. К., 1910, ст.31
Письма к Е.Н. Огонь-Догановской «Я на несколько минут вышел из комнаты, где она родила, а когда воротился к ней и с радостным чувством хотел поцеловать ее, меня вдруг обдало каким-то холодом, когда я услышал от нее: «Я не рада родился мальчик, он для тебя; мне хотелось дочь». .. Пишите, пишите мне об ней; дайте и мне покуда жить этими отрадными воспоминаниями о моей незабвенной Кате…» 13 марта-(1850) Петербург.
Севастополь
«Війна — це травматична епідемія».
Недолуга царська зовнішня політика, прагнення будь-що розширити імперські володіння та вплив на Близький Схід, неприховане бажання стерти зі світової мапи Оттоманську імперію призвели до неминучого: у вересні 1854 року Туреччина, Англія, Франція, а згодом італійське Сардинське королівство висадили в Євпаторії 60-тисячний військовий десант. У Росії, за визначенням Пирогова, спалахнула «травматична епідемія»; виникла реальна загроза окупації Криму, Бессарабії та Південної України.
М.Пирогов просить дозволу «застосувати всі свої сили і знання на користь армії на бойовому полі». Крим зустрів хірурга непривітно.
Сочинения Н.И. Пирогова. Изданый в память столетия со дня рождения Н.И. Пирогова. Том Первый. К., 1910 ст.8.
Из письма к И.В. Бертенсону « Мы приехали уже после падения Южной стороны Севастополя, расположились на северной стороне, застали там еще несколько тысяч раненых и больных, которых перевязали и отправили в Семферополь… Врачи, состоявшие при мне и сестры были распределены по палатам, и между ними С.П.Боткину я предоставил тифозное отделение. Пробыв в Семферополе от октября до декабря 1855 г., я отправился в путь и осмотрел до 70 госпиталей Перекопа, херсона, Екатеринослава, Харькова и пр., переполненных дезентеричными, тифозными, ранеными и множеством больных, отморозивших себе ноги во время транспортировки в открытых санях при 20 мороза. Тяжелое, страшное было время, его нельзя забыть до конца жизни» Село Вишня, 1880 г., сентябрь 27.
Микола Іванович зазначав, що більшість поранених гине не від уражень, а через неправильну, часто бездарну організацію медичної допомоги. У Севастополі він уперше запроваджує методику «сортування» поранених: уже на перев’язувальному пункті, залежно від тяжкості поранень, одних хворих негайно оперували в польових умовах, інших, з легкими ранами, евакуювали в тил для лікування в стаціонарі.
Чиновники від війни були просто-таки заражені службовими зловживаннями. Крали всі: і ті, хто повинен був забезпечувати армію, і ті, хто забезпечував роботу шпиталів. Так, через недбальство військової адміністрації взимку 1854-1855 років російська армія залишилася без зимової амуніції. Військовий інженер Е.Тотлебен, який керував спорудженням оборонних укріплень Севастополя, згадував: «Військова служба на батареях… по коліна в болоті і воді, без укриття від негоди, була досить важкою. До того ж протягом цілої зими наші війська не мали зовсім теплого одягу».
Під час Кримської кампанії М.Пирогов уперше організував в умовах бойових дій жіночий догляд за пораненими. У листопаді 1854 року перші 28 сестер-жалібниць прибули до Севастополя. На фронті їх зустріли неоднозначно. Утім, солдати були задоволені роботою сестер-жалібниць, високо шанували теплоту жіночого піклування.
Кримську війну Росія програла, втративши Севастополь, Південну Бессарабію з гирлом Дунаю і право тримати на Чорному морі військово-морські бази. Волощина, Молдавія відійшли під протекторат великих держав, але залишилися в номінальній залежності від турецького султана. І найганебніше - Росія відмовилася захищати православне населення Османської імперії.
Після повернення до Петербурга М.Пирогов доповів про всі негаразди Олександру ІІ. Але самодержець недослухався професорських зауважень. Несподівано знаного вченого-хірурга зі світовим ім’ям, ветерана Кавказької і Кримської воєн, кавалера державних нагород звільняють з Медико-хірургічної академії і відправляють на «заслання» - до української Південної Пальміри на посаду виконувача обов’язків попечителя Одеського навчального округу. Часто біографи Пирогова подають цей факт як кару за непослух чи непокору. Насправді це було підвищення. Адже посада попечителя вигідно відрізнялася від професорської і за рангом (таємний радник), і за службовим окладом, і за майбутньою пенсією, і за підлеглістю - безпосередньо міністру народної освіти. Микола Іванович став начальником усіх навчальних закладів округу (Бессарабська, Катеринославська, Таврійська і Херсонська губернії); отримав право призначати директорів гімназій, затверджувати на посадах інспекторів і вчителів; широку владу в господарських питаннях. А найголовніше - Пирогов дістав унікальну можливість практично втілити свої погляди і задуми, які виклав у першій публіцистичній статті «Питання життя».
Одеса-Київ
«Де панує дух науки, там твориться велике й малими зусиллями».
Кримська «травматична епідемія» виявила духовну гангрену суспільства, яка століттями роз’їдала Росію, показала всім, що за лакованим фасадом імперії ховається вбогість, злиденність і безсилля. Не дивно, що вчений смиренно сприйняв нове призначення, вважаючи цілком логічним перехід від допомоги фізичної до моральної, від лікування однієї людини до оздоровлення суспільства.
Восени 1856 року М.Пирогов приїздить до Одеси. Тут він прагне насамперед підняти рівень викладання в гімназіях, вимагає від викладачів гуманного, справедливого ставлення до дітей. За два роки перебування в Одесі вчений значно поліпшив справи навчального округу, а головне - створив передумови для відкриття на базі Рішельєвського ліцею Новоросійського університету, такого необхідного для розвитку культури, промисловості, сільського господарства краю.
Сочинения Н.И. Пирогова. Изданый в память столетия со дня рождения Н.И. Пирогова. Том Первый. К., 1910 ст.16.
Из письма к И.В. Бертенсону «В моей педагогической деятельности я преимущественно заботился о соглашении школы с жизнью, о свободе научного разследования, о возбуждении в учащих и учащихся уважения к человеческому достоинству и истинам». С.Вишня. 80. Декабрь 30.
У липні 1858 року його переводять до Києва на посаду попечителя. І знову цей, на перший погляд, прикрий випадок треба розцінювати як підвищення по службі, адже Київський навчальний округ був більшим (Волинська, Київська, Подільська, Полтавська і Чернігівська губернії), фінансувався навіть краще за Петербурзький, а зважаючи на стратегічне розташування і тогочасну політичну ситуацію - в імперії більш значущого округу не було.
Столиця Південно-Руського краю зустріла М.Пирогова з особливим піднесенням, адже тут його добре знали: у місцевих лікарнях і госпіталях працювали багато його учнів, а деякі городяни завдячували видатному хірургові своїм одужанням.
У Києві, як і в Одесі, Микола Іванович прагне викорінити зі шкільної системи казармений дух, виступає проти тілесних покарань учнів. Університетський професор-хімік М.Бунґе пригадував: «З появою М.І.Пирогова в Києві як за велінням чарівного жезла змінився увесь лик гімназії . Тілесні покарання, які ще недавно доволі часто застосовувалися, зовсім зникли… вчителі раптом згадали, що вони не ротні командири, а педагоги».
Микола Іванович продовжує займатися лікарською практикою. Цікаві спогади залишив Михайло Чалий - старший інспектор Другої київської гімназії, перший біограф Т.Шевченка: «Що стосується медичної допомоги, яку надавав Пирогов, то 2/3 пацієнтів його були євреї, палкі любителі лікування. Два дні на тиждень, з 8 ранку до 8 вечора були присвячені безкоштовній практиці… Скільки християнського милосердя й любові було в цій великій душі…».
М.Пирогов часто відвідував клініку свого колишнього учня В.Караваєва, що розташовувалася на першому поверсі університету; консультував хворих, інколи сам оперував. Киянам відомий столичний мікрорайон Караваєві Дачі. Саме від прізвища відомого хірурга походить назва цієї історичної місцевості: 1870 року професор, почесний громадянин Києва Володимир Караваєв придбав там садибу.
Відданий товариш ученого - його друга дружина Олександра Антонівна (у дівоцтві фон Бістром) завжди була помічницею в усіх починаннях Миколи Івановича, ніколи не цуралася громадського життя міста: брала активну участь у створенні київського відділення Товариства Червоного Хреста, Маріїнської громади сестер-жалібниць, сприяла відкриттю на Львівській площі притулку для незрячих та безплатної амбулаторної лікарні на Подолі, своїм коштом утримувала два ліжка в хірургічній лікарні на вулиці Маріїнсько-Благовіщенській (Саксаганського) та багато іншого. Якось вона сказала: «Його професією була медицина, а моєю - бути дружиною великого медика».
Непорозуміння між попечителем і губернатором переросли у конфлікт. Пирогов постійно пише і в Міністерство освіти, і царственим особам листи про університетське самоуправління, про рівність усіх верств і віросповідань при вступі до навчальних закладів. У жовтні 1860 року Васильчиков надіслав до Петербурга донесення, в якому наполягав, що подальше перебування Пирогова на посаді попечителя має згубні наслідки для всього краю, «прозоро» натякаючи на те, що Микола Іванович не може дати раду політичним виступам польських студентів. Олександр ІІ, не вагаючись, 13 березня 1861 року відправив Пирогова у відставку.
Сочинения Н.И. Пирогова. Изданый в память столетия со дня рождения Н.И. Пирогова. Том Первый. К., 1910 ст.3.
Из письма к И.В. Бертенсону «Обидно и не для одного самолюбия то, что личность, обязанная своим высоким положением только одному несчасному случаю, имела право сильно унизить и заподозрить пред Главою государства достоинства человека, бескорыстно посвящавшего всю жизнь бескорыстному служению истине и отечеству» Село Вишня, 1880 г., сентябрь 27.
Передбачаючи такий фінал своєї педагогічної кар’єри, Пирогов завчасно придбав садибу в селі Вишня біля Вінниці, а коли настав час, переїхав до маєтку. За свідченнями першого екскурсовода музею-садиби М.Пирогова Володимира Гончарова: «ще до відставки Пирогова один багатий єврей купив цей маєток на ім’я Пирогова… Дві тисячі гектарів орної землі, 50 гектарів дубового лісу, ставок та водяний млин приносили великий прибуток. І все ж майже 11 років Пирогов розраховувався з кредитором. У садибі Вишня він спочатку збудував цегельний завод… потім гарний півтораповерховий 20-кімнатний будинок…»
Вишня
«Без натхнення - немає волі, без волі - немає боротьби, а без боротьби - нікчемність і свавілля».
У Вишні Пирогов продовжує наукову й лікарську діяльність, облаштовує сільську лікарню, аптеку, на посаді мирового посередника розмежовує селянську та поміщицьку землю, пише «Дневник старого врача». День у день Микола Іванович оперує, робить по кілька перев’язок і п’ять-шість годин веде прийом пацієнтів. За порадою й поміччю до «чудесного доктора» (так назвав М.Пирогова О.Купрін у своєму однойменному оповіданні) зверталися численні хворі з далеких і близьких міст, містечок та сіл. Як досвідчений лікар, він бачив безпосередній зв’язок між злиднями, голодом і хворобами. «У багатьох випадках, - пише Пирогов, - для наших хворих поселян молоко і м’ясо, а інколи й хліб - ліки, без яких аптечна мікстура не дає надії на успіх».
Микола Іванович стояв біля витоків земської медицини. У своїх статтях він писав, що земським медикам треба не розпорошувати зусилля, а сконцентруватися на першочергових заходах: поширенні санітарних знань серед населення, щепленні проти віспи, «енергійному переслідуванні сифілітичної зарази», боротьбі з дифтерією.
Лише чотири рази Микола Іванович залишав на довший час свій сільський маєток. 1862 року йому доручили кураторство над молодими російськими вченими, які стажувалися за кордоном. Під час цього відрядження до Німеччини він консультував канцлера Отто фон Бісмарка, а в Італії успішно прооперував пораненого Джузеппе Гарібальді.
За дорученням Червоного Хреста Пирогов інспектує санітарні заклади на театрах франко-прусської (1870-1871 рр.) і російсько-турецької (1877-1878 рр.) війн. Хірург з гордістю констатує: «Я мав змогу ще глибше переконатися в міцності основних принципів моєї польової хірургії».
У травні 1881 року М.Пирогов приїхав до Москви на святкування 50-річного ювілею своєї наукової діяльності. Вшанування знаменитого хірурга і педагога перетворилося на вшанування ідеалів гуманізму, медичної етики, професіоналізму, християнської моралі та людяності, яким Микола Іванович служив вірою й правдою понад півстоліття.
Проте урочистості були затьмарені тяжкою недугою ювіляра. Ще на початку 1881 року в Пирогова на піднебінні утворилася виразка. Московські лікарі поставили діагноз - рак. Про страшну хворобу Миколі Івановичу не сказали, а лише запропонували зробити операцію. На що Пирогов відповів: «Ми щойно завершили урочистості й раптом затіваємо тризну».
23 листопада 1881 року тяжка недуга обірвала життя Миколи Івановича Пирогова. Удова вирішила забальзамувати чоловікове тіло. Для цього потрібно було отримати дозвіл Синоду. Як виняток, «беручи до уваги заслуги раба Божого», ієрархи дозволили не віддавати тіло землі. На четвертий день до Вишні з Петербурга приїхав патологоанатом Давид Виводцев і в присутності двох лікарів, священика і двох фельдшерів набальзамував тіло померлого. 24 січня 1882 року саркофаг встановили в родинному склепі. 1885 року над склепом за проектом київського архітектора В.Сичугова спорудили церкву на честь Миколи Чудотворця, де саркофаг зберігається й донині.