З дитинства вона пам’ятає себе в дитбудинку.  - Як я там опинилася, ніхто мені не казав, - розповідає Тетяна Поліщук. – Хто мої батьки,  не знаю дотепер. Якби не війна, може б дізналася в людей, а так…

        Коли почалася війна, Тетяна навчалася у медичній школі у Харкові, де вивчала не тільки медицину, була ще військова підготовка. І стріляти вміла, навіть знала прийоми рукопашного бою.

       З перших днів війни Тетяна  була на фронті  у складі санітарного  підрозділу. На початку липня 1941 р. молода медсестра вже рятувала поранених.

      У Брянських лісах їхній підрозділ потрапив в оточення. Фашисти  ударами з повітря розбомбили поїзд. Рятуючись, солдати кинулися до лісу, але там було повно німців. Кілька разів намагалися  прорватися, вступали у бій. Багато солдатів загинуло, дехто здався у полон. Врешті-решт, залишилося не більше сотні чоловік.  Харчі скінчилися, їсти не було що.  Щоб не впасти з голоду, гризли кору. Дотепер Тетяна Пилипівна  пригадує смак березової кори.  Старшина вів підрозділ з оточення.

       Після виходу з оточення медсестру розподілили в інший підрозділ. І завдання доручили інше – доставляти кров у похідні госпіталі, які розгортали поруч з місцями бойових дій. У них надавали першу допомогу пораненим.   

Одного разу під час боїв у Білорусії треба було терміново доставити кров на передову. За вантажем полетіли літаком.  Разом з Тетяною летіла ще одна жінка, майор медичної служби ветеран  дотепер пам’ятає її прізвище – Ніна Котельникова. На зворотному шляху літак обстріляли. На щастя, кулі не влучили у двигун, і льотчику вдалося посадити машину. Ніна й Тетяна взяли ящики на плечі, у руки і добралися до шосе. Там їх підібрав водій вантажівки. По дорозі знов потрапили під обстріл. Машина зупинилася. Осколок влучив у голову водієві і він помер на місці.  

          Ми довго тиснули на всі важілі й педалі, бо не знали, як зрушити машину з місця, - згадує ветеран. – Нарешті нам це вдалося.  Тоді я перший і останній раз сама керувала машиною. Правда, їхала вона чомусь повільно. Добре, що нас наздогнала інша вантажівка. Її водій роз’яснив, як правильно керувати, і ми поїхали швидше.

            Дорогоцінний вантаж все-таки доставили в госпіталь. За такий вчинок Тетяну Пилипівну Поліщук  нагородили орденом Червоної Зірки. Зараз на одному з кінців цього ордена помітна щербинка і здерте покриття.  

 Осколком зачепило, - каже Тетяна Пилипівна. – Якби не орден, попало б в груди. 

           Поранення вона все одно не уникла. Снаряд влучив у голову. Довго лікувалася. Після того їй пропонували залишатися в тилу. Відмовилася. 

           Соромно було ховатися за спинами, - каже ветеран. – Таких на фронті зневажали, називали тилові щурі. Не хотіла такого чути на свою адресу.

            Відважній медсестрі присвоїли звання лейтенанта медичної служби та призначили начальником бази відділення переливання крові. 

            Довелося Тетяні Пилипівні воювати і з японцями. Японців я боялася більше, ніж фашистів, - пригадує вона. – Ті самураї мало не зарізали.  Страх дотепер залишився. Японці багато робили нишком. Дуже мітко цілили фінками. Підстерігали навіть тоді, коли  хтось йшов у вбиральню. Найчастіше брали на приціл офіцерів. У Маньчжурії,  де ми стояли, кругом сопки. По них зверху до низу труби прокладені. Дивишся,  солдат  стоїть чи проходить біля труби – і вмить не стало, тільки голова майнула, потягли в трубу. Японці кидали мотузку з петлею і так забирали жертву.

          Після розгрому  Японії повернулася разом з чоловіком-танкістом до нього в село на Хмельниччину. Познайомилася з ним під час визволення Білорусії, у 1944-му. А потім разом опинилися у Маньчжурії, де і одружилися.  Чоловік-фронтовик не раз був поранений, зазнав контузії, тому рано пішов з життя. Тетяна Поліщук працювала у сільському дитсадку, потім з донькою переїхала у м. Вінницю, де проживає і нині.